Селецька загальноосвітня школа І-ІІ ступеня ім. О. Полонської

44753 Волинська область Володимир-Волинський район

с. Селець вул. Шкільна № 2 тел. 93 8 12

_______________________________________________________

 

Районний конкурс «Новітній інтелект нації»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моя програма дій щодо вступу України до Європейського Союзу

 

 

Підготовила:

учениця 9 класу

Буснюк Вікторія

Керівник:

Бігун Микола

Миколайович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2013 рік

 

 

 

 

 

 

 

Зміст:

 

 

 

 

1.     Вступ………………………………………………………………… 3

 

2.     Європейський Союз чи Митний Союз ?.......................................... 3

 

3.     Моя програма дій щодо вступу України

до Європейського Союзу…………………………………………….. 5

 

4.     Очікувані наслідки вступу України до Європейського Союзу….. 6

 

5.     Висновки…………………………………………………………….. 8

 

6.     Література…………………………………………………………… 9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Вступ

 

              В листопаді 2013 року  у Вільнюсі відбудеться саміт Європейського

 Союзу. На ньому буде розглядатися питання асоційованого членства України в Союзі. Тому вибір цієї теми конкурсу зумовлений бажанням зрозуміти важливість асоційованого членства України в ЄС, адже останнім часом в ЗМІ, серед українських політиків точаться гострі дискусії щодо вибору політичного вектора: Європейський Союз чи Митний Союз. Є очевидним, що в умовах глобалізації економіки, розвитку економічних і  політичних міждержавних зв»язків, невизначена політика або політика «закритих дверей» приведе до зниження економічних та соціальних  показників країни і відповідно життєвого рівня населення. Тому кожен громадянин нашої держави повинен розуміти значимість українського вибору у дальшому економічному та політичному розвитку.

             Актуальність даної теми пояснюється історичною важливістю завдань, які постають перед нашою державою. Моя думка щодо вступу України у ЄС чи Митного Союзу визріла на основі власних роздумів, спостереження за дискусіями політиків у ЗМІ, історії взаємовідносин України з європейськими державами та Росією, інформацією із Інтернету, інше. Переконалась – наш шлях у Європу, адже ми велика європейська держава. Тому у цій роботі я ставлю за мету визначити позиції, які на мою думку є визначальними щодо вступу України до ЄС. До саміту у Вільнюсі залишається мало часу, політичні  суперечки загострюються ( наприклад, комуністи активно виступають за проведення Всеукраїнського референдуму), соціологічні опитування доволі суперечливі, продовжуються дебати у Верховній раді.

            Предметом мого дослідження є матеріали про структуру ЄС як впливову міжнародну організацію, функціонування її інститутів та взаємних пропозицій ЄС і України.

             Джерельною базою роботи стали підручники з історії України ( 9, 11 кл.), монографія В. Посольського, друковані періодичні видання, матеріали Інтернет-сайту.

            Практичне значення роботи полягає в тому, що вона розширює знання про ЄС як провідну організацію європейських держав, що активно впливає на світову політику. Асоційоване членство України в ЄС – це шлях в демократію, це шлях до європейських стандартів життя.

 

 

2. Європейський Союз чи Митний Союз ?

 

            Як відомо, в процесі утворення співдружності,союзу, коаліції, угрупування постає багато організаційних і структурних питань, завдань, обов»язків, доручень, пропозицій, ідей, тощо. Сьогодні об»єднання характеризуються сучасною назвою – інтеграція  економічне або політичне об»єднання. Саме в Європі почалося загальне з»єднання, і ми одержали новий термін, який називається євроінтеграція.

               Після чисельних конференці    й, довготривалих планів, переговорів 7 лютого 1992 року були підписані Маастріхтські угоди,які остаточно вирішили затвердити назву і абревіатуру – Європейський Союз (ЄС).

               Основними структурними елементами ЄС є:

-         Європарламент – координатор і організатор засідань всіх членів ЄС;

-         Суд  європейських спільнот, який розглядає складні міжнародні справи за участю незалежних експертів;

-         Європейська Рада ( голів держав і урядів);

-         Рада Європейського Союзу та ряд інших органів.

          Європейський Союз має свою символіку: прапор, гімн, День святкування Союзу ( 9 травня).

             Митний союз Росії, Білорусі і Казахстану або просто Митний союз – форма міждержавної торгово-економічної інтеграції, договір про яку вступив у дію 1 січня 2010 року. Органами управління Митного союзу є:

-         Вища євроазійська економічна рада, до якої входять голови  держав і урядів митного союзу. Вища рада збирається на рівні глав урядів не рідше двох раз на рік. Рішення обов»язкові для держв-учасників.

-    Євразійська економічна комісія (ЄЕК) – постійно діючий наднаціональний      регулюючий орган Митного союзу і Єдиного економічного простору. Рада Комісії здійснює загальне керівництво ( членами комісії є по одному представнику від кожної країни , які є заступниками голів урядів). Колегія Комісії є виконавчим органом Комісії.

           Після перемоги Віктора Януковича на виборах 2010 року пожвавились відносини України з Російською Федерацією: за підсумками 2010 року Україна і Росія вийшли на до кризовий рівень взаємної торгівлі, за час президентства Януковича між керівництвом двох держав відбулося приблизно 40 контактів на вищому рівні.

           5 березня 2011 року під час перебування українського президента в Москві з одноденним візитом, прем»єр-міністр Росії В. Путін запропонував Україні вступити до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном.

           7 квітня заступник  генерального директора Генерального директорату «Європейська політика сусідства» Єврокомісії Хьюг Мінгареллі, виступаючи на засіданні Комітету з питань закордонних справ Європарламенту, повідомив про неможливість для України одночасного вступу до Митного союзу і створення зони вільної торгівлі з ЄС.

          12 квітня під час візиту у Київ В. Путін в черговий раз заявив, що в разі створення зони  вільної т торгівлі Росія закриє доступ на свій ринок українських товарів.

          10 вересня 2013 року впливовий американський політолог Френсіс Фукуяма на публічній лекції у Києві заявив:» Україна не має іншого вибору, крім інтеграції з Євросоюзом. ЄС – це потужний двигун реформ. Альтернативою йому може бути тільки союз, побудований на газі, нафті  і крадіжці. Це може бути катастрофа для України.  Європейський Союз запропонував обрати Україні між зоною вільної торгівлі з ним і вступом у Митний союз. Комісар  ЄС з питань розширення та європейської політики  сусідства Штефан Фюле на зустрічі з депутатами ВР у лютому 2013 року заявив:» Вступ у будь-яку структуру, яка буде припускати передачу наднаціональному органу повноважень встановлювати тарифи та визначати торгівельну політику буде означати, що що Україна не буде в змозі «…» економічно інтегрувати в ЄС».

              Ще у березні 2005 року між ЄС і Україною розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Під час Паризького Саміту Україна –ЄС  досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію. Важливою складовою частиною нової угоди є створення зони вільної т торгівлі між Україною і ЄС. 16 червня 2009 року під час засідання Ради з питань співробітництва Україна –ЄС   політично схвалено «Порядок денний асоціації Україна –ЄС для підготовки та сприяння  імплементації Угоди про асоціацію» Документ підготовлено на таких принципах:

-         політична асоціація та економічна інтеграція;

-   спільна участь, спільна відповідальність, спільна оцінка.

Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

         За даними соціологічного опитування більшість українців (55%) підтримують вступ України до ЄС. При цьому 25% проти вступу, а 20 % не може визначитись щодо цього питання.

 

3. Моя програма дій щодо вступу України до Європейського Союзу

 

В ряду пропозицій щодо вступу України в ЄС, хотіла б визначити наступні:

1. Редагувати систему виконавчої, законодавчої та судової влади.

2. Україна повинна повністю використовувати свої ресурси, але без загрози людським життям і екології навколишнього середовища.

3. Покращити умови розвитку і функціонування енергетичної сфери.

4. Держава зобов’язана звертати увагу на культурну сферу.

5. Оновити систему освіти: перейти на Болонський рівень підготовки і навчання, покращити вивчення іноземних мов, не забувати приділяти основну увагу державній українській мові.

6. Українській виконавчій владі необхідно провести фінансову, податкову, культурну, економічну реформи.

7. Вважаю за необхідне активізувати українську дипломатію ( візити до європейських держав). За таких умов, державі стане легше орієнтуватися у європейській атмосфері.

 

 

 

 

 

 

4. Моє бачення наслідків вступу України до Європейського Союзу

 

 

Зараз, на межі ХХ – ХХІ століть, в українському суспільстві точиться постійна дискусія про вступ України до ЄС. Втім, вже з 1995р. наша держава є членом організації безпеки та співробітництва Європи (ОБСЄ). Важливо, що Україна стала 37-м членом Ради Європи 5 листопада 1995р. Як відомо при раді Європи функціонують:

— Європейська комісія з прав;

— Європейський суд з прав людини;

— Європейський центр молоді;

— Європейський молодіжний фонд;

— Інформаційний центр охорони природи.

Прикметно, що ще Президент України В.Ющенко, виступаючи 25 лютого 2005року у Європейському парламенті, наголошував на проведенні постійної роботи щодо входження України до ЄС, серед форм якої створення та реалізація плану активної пропаганди у суспільстві економічних переваг, пропозицій щодо входження держави у ЄС, перехід на європейські стандарти тощо.

              На мій погляд, Україна має досить багато цікавих і вигідних сфер, актуальних питань, де ЄС зможе допомогти у їх розвитку та реалізації і взаємодія може бути взаємовигідною. Згідно програми ЄС основне завдання демократичного союзу — забезпечення миру. А оскільки на території України, на щастя, не відбувається  військових конфліктів, а трапляються внутрішні техногенні катастрофи з людськими жертвами (пожежі, трагедії на шахтах, залізницях), то досвід Європейської Комісії у цій галузі допоміг би їх уникненню, що сприяло б економічній стабільності держави, ефективному вирішенню гострих питань з врахуванням європейських технологій.

             Географічне положення України вигідне тим, що усі транзитні шляхи проходять через неї і тому більшість торгівельних та економічних проблем знайде взаємовигідне розв’язання. Позитивом є те, що Румунія вже є новим членом ЄС, а Польща, Словакія становлять приклад вигідних умов у Союзі.

            На мою думку, Україні буде вигідно постачати свої ресурси (вугілля, руду) до європейських держав, ЄОВС поповниться новою кількістю якісного вугілля, а Союз встановить свої безпечні умови для добування корисних копалин.

            Економічна сфера України може надати свої сили до ЄС. У торгівлі держава має добре розгалужену сітку транзитних шляхів. На території України знаходяться основні шляхові авто і залізничні вузли, які щільно з’єднують схід, захід, північ та південь Європи. Щодо морських шляхів, то Україна спроможна виходити як у Середземне море так і до Атлантичного океану. Цьому сприятиме й розвинене суднобудівництво України, що має річкові та пасажирські судна, досить потужну торгівельну спроможність (велика тоннажність суден). Як відомо, приморські міста мають і гарно оснащені порти: в Одесі, Севастополі, Керчі, Євпаторії, Феодосії. Повітряні авіа-служби також здатні прийняти і розмістити літаки з багатьох європейських країни у своїх аеропортах.

 

Європейській спільноті відомі великі можливості гірничо-видобувної промисловості і діяльність, зокрема, Донецького та Волинського вугільних басейнів. Останні дослідження геологів та географів свідчать про наявність у надрах землі України багатих корисних копалин.

Відповідно, у галузі енергетики Україна швидкими темпами розширює будівництво ТЕС, АЕС, ГЕС, вітряні та сонячні станції.

Стосовно промисловості, то ЄС зміг би контролювати надані Україні кошти, надавати інвестиції для більшого розвитку даної сфери.

 Відносно політичної системи влади, то Україні потрібно не так змінювати, як вдосконалювати гілки влади: виконавчу, законодавчу та судову. З моєї точки зору, Міністерства України працюють краще на відміну від законодавчої влади, проте слід обирати міністра не за особистими вподобаннями, а за професійністю, кваліфікацією та немалим практичним досвідом. Треба дещо вдосконалити і в парламентській роботі. По-перше, кількість депутатів варто збільшити і встановити певні, більш жорсткі правила роботи для того, щоб не було масових непорозумінь та безладу. Адже у Франції 650депутатів, а в Україні лише 450. Скільки людей, стільки і пропозицій, ідей.

Таким чином, розвивається плюралізм думок, поглядів, переконань. По-друге, переглянути назви, програми, політичних партій, бо часто саме через них трапляються постійні зміни у політичній системі України. Можливо, навіть, деякі з них об’єднати, або ж переорієнтувати їх роботу у діяльність міських, районних виконавчих структур.

Удосконаленню практики об’єктивного судочинства не завадило б і для судової системи влади. Звичайно, у нас розширюють роботу адміністративного суду, але потрібно запозичити досвід європейських інституцій у аспекті захисту громадян.

          Необхідно активізувати у плані співробітництва культурну сферу. Цьому у великій мірі може сприяти розвиток українців діаспори у Європі. Адже, відомо, що більшість українців живе у Франції, Великобританії, Німеччині, Швейцарії, Польщі, Португалії, Іспанії, Італії тощо. Наші земляки (військові, заробітчани-музиканти, танцюристи, поети, письменники, науковці і т. д.) роблять грандіозну справу, дбаючи про розвиток національних інтересів, пропагують і зберігають рідну культуру, вчать своїх дітей української мови. Про це свідчать концертні виступи творчих колективів, серед яких хорові колективи „Діброва“, „Гомін“, танцювальний ансамбль „Орлик“ у діаспорі Великобританії. У місті Лондоні діє бібліотека і музей ім. Т.Г.Шевченка. Працюють молодіжні організації "ПЛАСТ", "СУМ". Друкуються газети, засновані 1947року: „Українська думка“, „Український огляд“.

            У Франції, зокрема у Парижі, є центри збереження української історії в особах: бібліотека С.Петлюри, діє Центр документальних матеріалів з україністики. Також активно функціонують громадські організації: Українське академічне товариство, Українське товариство ім. Т.Г.Шевченка, Товариство ім. М.Шашкевича, франко-українське товариство. Німеччина нині допомагає інвестиціями та розвиває, як і попередні країни, підтримує дипломатичні зв’язки з Україною.

 

                  У кожній державі виникає проблема з матеріальними коштами для реставрування, будування, захисту тощо. Складна фінансова ситуація  є  і в Україні. Часто спонсорських заощаджень не вистачає, щоб остаточно відремонтувати ту чи іншу пам’ятку. Наша країна багата на пам’ятки культури, а саме:  церкви, монастирі, палаци, замки, фортеці; пам’ятки садово-паркового мистецтва на Чернігівщині — Графський парк, що у Ніжині, у Ічнянському районі – Тростянецький дендропарк, садиба Качанівка, заповідники і багато інших. Однак через брак коштів державного бюджету відбувається відкладання подібних питань (щодо реставрації, матеріальної допомоги, кваліфікованих архітекторів, якісних будівельних матеріалів тощо), що призводить до того, що більша половина пам’яток руйнується і на цих місцях купують землі та будують комерційні підприємства.

          Таким чином, на мою думку, за сприяння Європейського Союзу Україна здатна вийти на стандарти європейського рівня. Звичайно, наша держава розробляє свої проекти та програми, але на це потрібен час та спільна робота Президента України, парламенту й уряду. Обов’язково повинні проводитися соціальні опитування, наукові конференції, спрямовані на пропаганду знань про ЄС, на те, що рівень розвитку, політика, енергетика та економіка значно зросте і це позначиться на житті людей. Для того, щоб не зупинявся процес входу України до ЄС також необхідна певна комісія чи партія (угрупування), яка не буде за своєю приналежністю лівою чи правою, а буде лише спостерігати та направляти на правильний курс державу.

            З 1999 року на Україні почала діяти Програма Тасіс (технічна допомога країнам Центральної та Східної Європи). Основне завдання Тасіс — це підтримка національних програм, інституційних, правових, адміністративних реформ, підтримка приватного сектора та економічного розвитку, підтримка у процесі подолання соціальних наслідків перехідного періоду у державі.

 

Висновки

 

         У статусі члена ЄС Україна зможе використовувати нові технології у промисловості, сільському господарстві, металургії, харчовій промисловості тощо. Українські дипломати, політики, як представники ЄС зможуть працювати у Європейських інститутах, пропонувати свої ідеї, вподобання, серед яких миролюбива політика, взаємоповага до інших країн, співробітництво з ними у економічній, наукові, культурній сферах, тощо. При цьому Україна продовжуватиме добросусідські відносини з Росією, іншими країнами Сходу.

         Українські студенти мали б можливість отримувати другу освіту у вищих навчальних закладах країн — членах Євросоюзу, які видають Шенгенську візу. Мені подобається, що таким чином і українські студенти змогли б приїжджати до Європи. Не претендуючи на вичерпність викладених думок, джерел та інформації слід зазначити, що входження України до Європейського Союзу підвищить її міжнародний статус, покращить показники економічного розвитку, зміцнить стабільність держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: 11 кл.: Підручник. —К.: А.С.К., 2006. — 368с.

 

2. Володимир Посольський. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. — К.: Смолоскип, 2002. — 168с.

 

3. htt://www. europa. eu. int / / — Все про ЄС.

 

4. www. delurk. cec. eu. int.

 

5. Вибір остаточний і перегляду не підлягає /Урядовий кур’єр. — 2005. — №36. — С.3.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заявка

на участь в районному конкурсі «Новітній інтелект нації»

Селецької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів ім. О. Полонської

 

 

 

Учень: Буснюк Віталія Володимирівна

 

Місце навчання : Селецька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів 

                               ім. О. Полонської

 

Домашня адреса: телефон: с. Чесний Хрест, вул. Кірова № 40 т. 0989068864

 

Тема дослідження: гуманітарна тематика « Моя програма дій щодо вступу України до Європейського Союзу»

 

 

21  жовтня 2013 р

 

 

 

 

 

 

 

Директор  школи:                                             В.М. МАЗУР

 

 

 

 

 

 

Селецька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів ім. О. Полонської

 

ХІІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

Номінація  “ Історія України і державотворення”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гетьман Петро Дорошенко –

 ,,Сонце Руїни’’

 

 

 

Підготовила:Буснюк Віталія Володимирівна

Дата народження: 16.04.1999 року

Домашня адреса: с. Чесний Хрест

Вул. Кірова № 40

Селецька ЗОШ І-ІІ ст. ім. О. Полонської

9 клас

Керівник:

учитель історії і правознавства

 Бігун Микола Миколайович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                            2013 рік

Назва проекту: » Гетьман Петро Дорошенко – «Сонце Руїни»  (Життєвий шлях та боротьба П. Дорошенка за єдність Гетьманщини)

 

 

Автор проекту Вчитель історії та правознавства загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів ім.. О.Полонської с. Селець БІГУН Микола Миколайович

 

 

Номінація: «Історія України і державотворення»

 

Перелік шкільних навчальних предметів:        Історі,  українська література, інформатика

 

 

Клас та вік учнів, які брали участь у проекті: Учні 8-9 класів ( 13-15 років)

 

 

 

 

Опис  проекту:

 

         Метою проекту є визначення видатних постатей української історії, які вклали немалий внесок в розбудову нашої держави. Важливим в ході виконання проекту є організація дослідницької роботи учнів, навчання їх роботі з джерельною літературою, картографічними матеріалами, вмінням знаходити необхідну інформацію в бібліотеці, мережі інтернету. В ході виконання проекту учні навчаються планувати дослідницьку роботу, робити певні висновки та узагальнення.

 

 

 

 

 

Основні завдання проекту:

 

Ключові завдання:

 

         Опис особистості гетьмана П. Дорошенка, формування його як політика, дипломата, полководця. Аналіз внутрішньої та зовнішньої політики гетьмана і її результати.

 

Тематичні завдання:

 

1.     Аналіз політичної ситуації в Гетьманщині часів гетьманування П.Дорошенка.

2.     Формування політика, дипломата та полководця.

3.     Чому боротьба за об»єднання українських земель завершилась

           для Дорошенка поразкою.

4.     Оформлення матеріалів у реферат.

 

 

 

Етапи проекту:

 

 

№	Етапи роботи над проектом	Зміст діяльності учнів	Функції керівника
1.	Підготовка до проектування	Обговорення предмета пошукової діяльності і дослідження: біографічні відомості, життя та  діяльність Петра Дорошенка	1. Заява задуму учнівському та педагогічному колективу. 2. Характеристика методу проектів. 3. Знайомство із змістом проекту. 4. Мотивація пошуку. 5. Допомога у постановці знань.
2.	Планування	1. Вироблення плану дій: - визначення джерел інформації; - вибір способу збору інформації; - вибір методів аналізу інформації; - формування уявлень про бажані результати (форма звіту); - встановлення критеріїв оцінки результату і процесу; - розподіл завдань між членами проекту. 2. Планування завдань. (пари учнів)	1. Висловлення припущень. 2. Висунення пропозицій. 3. Корекція плану та завдань
3.	Дослідження	- збір інформації; - вирішення проміжних завдань; - анкетування; - робота з літературою, відео і фотоматеріалами	1. Спостереження за роботою. 2. Непряме керування діяльністю (поради, консультації тощо
4.	Результати.	1. Аналіз інформації 2. Формулювання висновків	1. Корекція підсумкових матеріалів. 2.Спостереження за ходом обробки результатів та аналізу інформації
5.	Оформлення звіту. Підготовка до презентації	1. Узагальнення та класифікація зібраних матеріалів. 2. Виготовлення ілюстративного матеріалу ( фото і відеоматеріали) 3. Підготовка презентаційних інформаційних матеріалів  ( тестовий і слайдовий матеріал) 4.Складання сценарію презентації.	1. Консультування. 2. Корекція
6.	Презентація.	Показ результатів у формі усного звіту, звіту з  демонстрацією матеріалів, письмового звіту тощо.	1. Сприйняття звіту 2.Постановка доцільних запитань.
7.	Оцінка проектної діяльності та її результатів	1. Колективне обговорення. 2. Самооцінка результатів і процесу дослідження за встановленими критеріями	Оцінка зусиль учнів, їх креативності , якості використання джерел, не використаних можливостей, творчого потенціалу, якості звіту.
8.	Післяпроектні дії	1. Корекція. 2. Використання проектних результатів	1. Корекція навчальної та позанавчальної діяльності.

 

 

Дидактичні матеріали:

 

1.     Матеріали з інтернету

2.     «Історія україни» 8 клас

3.     «Літопис Самовидця»

4.     Монографічна література

Методичні матеріали, що використовувалися в ході проекту:

 

1.     Вчительська презентація «Гетьман Петро Дорошенко».

2.     Питання та завдання до тексту підручника.

3.     Рекомендації по опису історичної постаті.

4.     Рекомендації по аналізу письмового історичного джерела

 

Результати проекту:

 

1.     Поглиблено знання учнів з історії України часів Руїни.

2.     Вивчено життєвий шлях і державницьку діяльність Петра Дорошенка.

3.     Підготовлено поглиблений реферат.

4.     Учні здобули вмінні і навики дослідницької і пошукової роботи, аналізу і узагальнення фактичного матеріалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст:

 

1.     Вступ…………………………………………………………………. 3

2.     Формування політика, дипломата, полководця…………………… 4

3.     Внутрішня і зовнішня політика гетьмана Петра Дорошенка……... 11

     4.  Висновки……………………………………………………………… 23

     5.  Список використаної літератури……………………………………. 24

 

 

 

 

 

                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

 

           Мов орел той приборканий, без крил та без волі.

Т. Шевченко

 

         Постать гетьмана Петра Дорошенка — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Так склалося, що його життя та боротьба зосередили в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української держави, так і їх занепад і руїну на Правобережній Україні. Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран. Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об'єдання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув'язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії (виконуючи обов'язки В'ятського воєводи), побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любимої Батьківщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Петро Дорошенко

 

              Зрозуміло, що сповнене глибокого драматизму й трагічності життя гетьмана, не могло залишитися поза увагою дослідників, хоча поправді кажучи, вона була незмірне меншою, ніж цього заслуговує його постать. Якщо для одних він виступав всього лише "амбітним хамом", то інші відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети. Відомий учений Микола Костомаров характеризував його, як "видатну людину", щиро віддану й незмінно вірну "ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини", палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу позитивну оцінку діяльності гетьмана дав найвизначніший історик Михайло Грушевський: "Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію".

2. Формування політика, дипломата, полководця.

 

         Виявлені джерела не дозволяють дати розгорнутої характеристики життя й діяльності Петра Дорошенка до 1665 року — часу проголошення його гетьманом України. Так, дуже мало збереглося даних про його молоді роки. Відомо, що народився він 1627 року в сім'ї сина козацького гетьмана Михайла Дорошенка, соратника знаменитого Петра Сагайдачного, який наклав головою під час походу в Крим у 1628 році. Ріс Петро в Чигирині разом із своїми п'ятьма братами й сестрою. В юнацькі роки одержав добру освіту, очевидно в стінах Києво-Могилянської колегії.

         Досить рано в Петра визначилися політичні погляди, хоча, зрозуміло, що з плином часу вони зазнавали серйозних змін. Однак, вірність ідеалам патріотично настроєного заможного козацтва він проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 році спалахнула Визвольна війна українського народу проти іноземного поневолення за незалежність і створення національної держави, двадцятирічний юнак вливається до лав армії повстанців. Не виключено, що він зумів себе зарекомендувати з позитивного боку під час осінньої кампанії 1648 року та наступного літа в боях під Збаражем і Зборовом, унаслідок чого гетьман призначає Петра на посаду гарматного писаря. У наступні роки він перебуває серед довірених осіб Богдана, виконуючи різноманітні доручення.

         Опираючись на союз із Росією, Богдан Хмельницький прагнув добитися розгрому Речі Посполитої та об'єднати під своєю булавою всі українські землі. На цьому новому етапі боротьби Петро Дорошенко почав відігравати помітну роль. Десь 1655 року його призначають наказним полковником, очевидно, Прилуцького полку. Влітку цього ж року гетьман посилає його на чолі посольства до Москви, а, ймовірно, весною 1657 року відправляє до шведського короля Карла Х Густава, з яким велися переговори про укладення договору, спрямованого проти Речі Посполитої. Грубі прорахунки російського уряду в зовнішній політиці (відмова від військово-політичного союзу з Швецією проти Речі Посполитої і укладення з останньою 1656 року Віденського перемир'я), що унеможливили реалізацію програми Богдана Хмельницького, легковаження національними інтересами України, прагнення взяти під контроль її внутрішнє життя зумовили ріст антиросійських настроїв, чим прагнула скористатися Польща. За таких обставин зі смертю Богдана Хмельницького політична боротьба між старшинськими угрупуваннями набрала особливої гостроти, в якій перемоги добився хитрий політик Іван Виговський, котрого Корсунська рада в жовтні 1657 року обрала гетьманом. На жаль, історичні джерела не дозволяють з'ясувати позицію Петра Дорошенка. Швидше всього, вже обіймаючи посаду прилуцького полковника, він діяв обачно, проте його не бачимо у близькому оточенні Виговського.

Є дані, що Дорошенко брав участь у переговорах з польським посольством С. Бєневського у підписанні відомого в історії України Гадяцького договору. Аналіз умов затвердженого договору, не дає підстав вважати його визначним досягненням української ідеї державного будівництва. Фактично за фасадом пишної назви "Великого князівства Руського" автономія козацької України зводилася нанівець — вона не лише позбавляється права на проведення зовнішньої політики, але й внутрішнього самоуправління, що безумовно було великим кроком назад у порівнянні зі статусом України в складі Росії за Переяславським договором. Як  зауважував Іван Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням Зборівської угоди" 1649 року. Мало того, що він унеможливлював об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічних українських земель, втілення його в життя привело б до корінної ломки витвореної в ході Визвольної війни нової моделі соціально-економічних і політичних відносин, у яких провідну роль відігравало козацтво. Адже Гадяцька унія насамперед передбачала забезпечення інтересів шляхти, яка прагнула відновити свої соціально-економічні й політичні позиції, встановити свою гегемонію.

         Дорошенко не був гарячим прихильником політики Виговського. Тому тридцятирічний полковник не лише не отримав від польського сейму маєтків (на відміну від багатьох старшин), але не був навіть нобілітованим (не одержав шляхетства). Хоча весною і в червні 1659-го він брав участь у боях проти російських військ, у серпні, коли на Правобережній Україні почав наростати рух козаків, очолюваний опозиційне настроєною старшиною, проти гетьмана, прилуцький полковник з вірною йому частиною козаків полку вирушив на Чигиринщину і став одним із найближчих порадників Юрія Хмельницького, якого невдоволені козаки й старшини хотіли бачити гетьманом. На скликаній під Германівкою 11 вересня чорній раді козаки відмовилися визнати Гадяцький договір і виступили проти підданства польському королю, а також засвідчили небажання мати гетьманом Виговського. Останній, рятуючи життя, втік під захист підрозділів польського війська коронного обозного А. Потоцького й невдовзі передав гетьманські клейноди Юрію Хмельницькому. Близько 20-24 вересня 1659 року знову зібралася козацька рада — гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. В переговорах, що велися з А. Потоцьким брав участь і Петро Дорошенко. Незважаючи на зусилля коронного обозного схилити новообраного гетьмана та більшість старшини до збереження підданства королю, вони однак вирішили повернутися до відновлення перебування козацької України в складі Росії. Тим паче, що до кінця вересня населення Лівобережної України присягнуло на вірність російському уряду, а російське військо під командуванням О. Трубецького прибуло до Переяслава.

          В переговорах з російським головнокомандуючим, які інтенсивно проводилися на початку жовтня, активну участь брав і Дорошенко. Українські посли добивалися прийняття нових статей, що передбачали не лише розширення отриманої за Переяславським договором 1654 року автономії для української держави, зокрема в проведенні зовнішньої політики, але й зміцнення прерогатив гетьманської влади, включення до складу козацької території північної Чернігівщини й частини півдня Білорусії, відкриття шкіл, гарантій збереження умов укладеного договору. Проте російський уряд припустився політичного прорахунку, взявши курс на серйозне обмеження політичної автономії України, його представники, вдавшись до тактики силового тиску, змусили обраного на раді в Переяславі 17 жовтня гетьмана Ю. Хмельницького і старшину прийняти нові умови Переяславського договору, що являв собою свідому підробку договору 1654 року, суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, передбачаючи підпорядкування київського митрополита московському патріарху тощо. Не дивно, що ця політика втручання Росії викликала глибоке невдоволення старшини, котра добивалася незалежності для України чи максимальної автономії. Тому після повернення з Переяслава до Чигирина в першій половині листопада тут скликається старшинська рада, що вирішила послати посольство до Москви добиватися, щоб в українських містах, за винятком Києва та Переяслава не було російських воєвод; відновлення попередніх прерогатив гетьманської влади; дозволу на зносини з іншими державами; права участі української делегації в переговорах російського уряду з Річчю Посполитою; відміни статті про підпорядкування київського митрополита московському патріарху та ін. Цю важливу місію було доручено тепер уже чигиринському полковнику П. Дорошенку і черкаському полковнику А. Одинцю. Вони очолили велике посольство, до складу якого ввійшли представники майже всіх полків. У кінці грудня російський уряд розглянув клопотання Війська Запорозького і відхилив основні з них, засвідчивши таким чином нерозуміння політичної ситуації, даючи підстави значній частині старшини звернути свої погляди в бік польської корони. І це в час, коли реальною стала загроза відновлення воєнних дій між Росією і Річчю Посполитою.

         У першій половині 1660 року становище України почало помітно погіршуватися. В лютому десятитисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким вторглася на Брацлавщину. Хоча цей наступ було відбито, але він привів до великого спустошення краю. В середині травня велика військова нарада у Варшаві прийняла рішення послати на Україну армію, яку мали підтримати татарські загони. Польський уряд, уклавши мирний договір (кінець травня) з Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мухаммед-Гірея, зважився на зрив переговорів з Росією і розпочав підготовку до наступу. Ситуація вимагала рішучих дій з боку гетьмана. Однак, вісімнадцятирічний юнак, добре освічений і не позбавлений гострого розуму, все ж не мав здібностей ні політика, ні полководця, а бувши слабковольною, емоційно неврівноваженою людиною, швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угрупувань, що вели боротьбу серед старшини. Усвідомлюючи свою слабкість володаря, він уже в лютому почав висловлювати думки про небажання обіймати гетьманську посаду. І, не гаючи часу, його слід було замінити іншою особою. Але цього не вчинили, що мало вкрай тяжкі наслідки для української держави. Російський уряд призначив командуючим військами на Україні вольового й мужнього київського воєводу Шереметєва, людину, яка не мала особливих військових здібностей. На скликаній 7 липня раді під містом Васильковим, у роботі якої взяли участь гетьман і старшина, Шереметєв прийняв украй ризикований, якщо не авантюристичний, план дій — вирушити з російським військом і лівобережними козацькими полками наказного гетьмана Т. Цицюри проти польського війська. Юрій же Хмельницький з правобережними полками мав залишитися для боротьби з татарською ордою, щоб не допустити її об'єднання з поляками. І неприпустимо затягнувши час виступу (вирушив з Котельні лише в кінці серпня), Шереметєв, зайнявши позиції в районі Староконстянтинова, на чолі сорокатисячного війська став супроти ворога, чисельність якого сягала понад сімдесят тисяч (тридцять дві тисячі польське військо і сорок тисяч татарська орда).

         Сумні наслідки подібної легковажності не змусили себе довго чекати. Рішучими діями польське командування 4 вересня оточило російсько-українське військо неподалік Любара, а після відходу до Чуднова, заблокувало 17 вересня в його околицях. Тим часом Юрій Хмельницький діяв повільно й нерішуче, що пояснюється схильністю значної частини старшини до ведення переговорів з Польщею. Лише 25 вересня двадцятитисячне козацьке військо прибуло до Слободища, розташованого східніше Чуднова. Щоб не допустити об'єднання Юрія Хмельницького з Шереметевим, проти козаків 27 вересня вирушив на чолі 24 — 29 тис. польсько-татарського війська талановитий полководець Є. Любомірський. У другій половині дня відбулася кровопролитна битва, яка не принесла успіху жодній з сторін. Тим паче значна частина старшини (Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря та інші), всупереч настроям основної маси козаків, на скликаній раді вимагали від гетьмана укладення угоди з Польщею. Є дані, що до Любомирського було споряджено посольство, в складі якого перебував і Петро Дорошенко. Саме він пригрозив польському командуючому, що в разі наступу козаки стоятимуть на смерть: "Маємо шаблі при боці й самопали в руках". Невідомо чим закінчилися переговори, але Любомирський з частиною війська повернувся до Чуднова, залишивши для облоги козаків решту полків. Старшина вирішила зачекати тут на підхід армії Шереметєва, хоча мала достатньо сил, щоб пробитися йому на допомогу. Відчайдушна спроба російсько-українського війська 4 жовтня вирватися з оточення зазнала невдачі. Довідавшись про це, козацька старшина змусила Юрія Хмельницького пришвидшити переговори з командуванням польського війська. 5 жовтня до коронного гетьмана С. Потоцького прибуло козацьке посольство, в складі якого перебував і Дорошенко. Переговори завершилися укладенням 7 жовтня договору, який передбачав відновлення умов Гадяцького договору, але без статті про створення Руського князівства; повернення козацького війська на козацьку територію для її звільнення від російських залог та ін. За таких обставин становище Шереметєва стало катастрофічним, він пішов на прийняття капітуляції, але польська сторона порушила її умови й дозволила татарам 25 жовтня вчинити погром обеззброєному війську. Шереметєва видано в неволю нурадин-султану.

         Укладення Чуднівського договору не лише не поліпшило становища козацької України, а, навпаки, ускладнило його, таїло в собі загрозу перетворення її території в арену жорстокої боротьби між Росією і Річчю Посполитою. Уряд останньої почав підтримувати Юрія Хмельницького, оскільки він був найліпшим кандидатом для неї на гетьманську посаду. Тому уповноважений польського уряду Бєнєвський доклав максимум зусиль, щоб на скликаній 11 листопада раді добитися згоди Юрія не зрікатися своєї влади. Тоді ж посаду генерального писаря обійняв П. Тетеря, а генерального обозного — Т. Носач, старшини вірні Речі Посполитій. Для відновлення влади на Лівобережній Україні Богданів нащадок у 20-х числах листопада відіслав туди наказного гетьмана Петра Дорошенка в супроводі п'яти тисяч козаків і кількох тисяч татар. І той насеред грудня укріпився в Зінькові, а згодом зайняв Ромни. Зауважмо, що при цьому Дорошенко заборонив татарам грабувати населені пункти, брати ясир. Очевидно, саме тому в другій половині січня татари залишили наказного гетьмана. В кінці місяця Юрій Хмельницький відкликає Дорошенка до Чигирина. Як свідчать факти, Дорошенко не брав активної участі в боротьбі з російськими підрозділами та лівобережними козаками, котрі підтримували їх. Початком березня датується згадка, що він переправляв гармати на Лівобережжя, а в травні намагався розмістити вірні гетьману залоги в Кременчуку, Балаклії та Остап'ї — містах Чигиринського полку на Лівобережжі. Хто зна, чи не ця пасивність його стала основною причиною відклику з Лівобережжя і призначення там наказним гетьманом Г. Гуляницького?

         В кінці квітня в Корсуні відбулася старшинська рада, в роботі якої взяв участь і Петро Дорошенко. Рада засвідчила зросле невдоволення козаків і старшин політикою Польщі на Україні. 26 квітня схвалено інструкцію послам на сейм, вона вимагала гарантії свобод для православної віри, ліквідації унії, свобод і вольностей народу руському, права займати всі уряди в Брацлавському, Київському і Чернігівському воєводствах лише українській шляхті, а в Руському, Волинському, Подільському, Волзькому і Холмському воєводствах — поперемінне; збільшення козацького реєстру до 70 тис. осіб; права козакам вільно проживати в королівських і шляхетських маєтках на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств та ін. Посли мали заявити, що коли сейм не затвердить Гадяцького договору (за винятком пункту про створення Руського князівства), то Військо Запорозьке вважатиме себе вільним від послушенства королю. Як бачимо, український уряд намагався добитися автономії для національної держави в складі Речі Посполитої. Тому, коли козацькі посли зачитали в середині червня інструкцію на спільному засіданні сенату та ізби, то реакція присутніх була, за словами одного з очевидців, "досить гострою, так що на ню скреготали зубами". Однак, довідавшись про укладення договору між Росією і Швецією, сейм на початку липня затвердив Гадяцьку унію та Чуднівський договір, але відхилив вимогу ліквідації унії та права брати участь у виборі короля. Серед нобілітованих сеймом старшин був і Петро Дорошенко, хоча, на відміну від інших, не одержав у володіння маєтку.

         Не припиняється боротьба на Лівобережній Україні, де окреслюється вкрай небезпечна тенденція до її відриву від Правобережжя. Спроби Юрія Хмельницького утвердити тут свою владу успіху не мали. Петро Дорошенко, очевидно, не підтримує його політичного курсу і тому уступає посаду чигиринського полковника Івану Богуну. Взагалі, як промовляють джерела, Дорошенко відходить у тінь, не відіграє помітної ролі в політичній боротьбі, що розгорялася на Україні. Після невдалого походу Юрія Хмельницького на Лівобережжя восени 1661 року претендентами на булаву виступають його дядько Я. Сомко і кошовий І. Брюховецький. У квітні 1662 року Сомко скликав у Козельці старшинську раду, що обрала його гетьманом України, але російський уряд не затвердив цього рішення. Погіршувала становище України і зміна позиції Росії на переговорах з Польщею. Домагаючись замирення, російська делегація на переговорах, очолювана О. Л. Ордін-Нащокіним, отримала повноваження не лише погодитися на поділ України по Дніпру, але навіть у критичний момент піти на повернення Польщі Лівобережної України.

         Після нової невдачі влітку 1662 року утвердитися на Лівобережній Україні, Юрій Хмельницький твердо вирішив покласти булаву. З претендентів на неї найбільші шанси мав Павло Тетеря, кого підтримувала Польща і який зумів заручитися прихильністю більшості старшини. Маємо певні підстави вважати, що серед останньої перебував і Петро Дорошенко. Скликана на початку січня 1663 року рада в Чигирині задовольнила відставку Юрія Хмельницького який заявив про намір стати монахом, і гетьманом України обрала Павла Тетерю. Петра Дорошенка призначено наказним гетьманом, і в кінці лютого з двома тисячами козаків він переправляється через Дніпро й займає Кременчук. Весною отримує високу посаду генерального осавула Війська Запорозького. Саме йому гетьман доручив придушити народне повстання, яке спалахнуло в травні у Паволочі під проводом колишнього паволоцького полковника І. Попенка. Дорошенко діяв рішуче, й повстанці зазнали поразки. Ватажка було схоплено і за розпорядженням П. Тетері страчено.

         Тим часом російський уряд, намагаючись утримати за собою Лівобережну Україну, погодився на скликання чорної ради. Розгорілася запекла боротьба за булаву між І. Брюховецьким, Я. Сомком і полковником В. Золотаренком. На раді, що відбулася 17 — 18 червня під Ніжином, переміг І. Брюховецький. Його противники були схоплені й згодом страчені. Таким чином було зроблено один із найзгубніших кроків, що вели до подальшого загострення міжусобної братовбивчої боротьби, до розчленування території української держави.

         В цей час польський уряд робить нову спробу поширити свою владу на територію всієї України. На чолі численної польської армії, при підтримці татарської орди та козацьких полків Павла Петері, польський король Ян-Казимир вторгнувся в листопаді на Лівобережну Україну. Зав'язалися жорстокі бої, оскільки населення зустріло ворога зі зброєю в руках. Окремі джерела промовляють, що частина старшини (І. Богун, І. Виговський та ін.), при підтримці обраного київським митрополитом Й. Тукальського та Ю. Хмельницького, на початку 1664 року готувача повстання на Правобережжі. Хоча польським властям вдалося схопити керівників (І. Богун та І. Виговський були розстріляні, а Й. Тукальський і Ю. Хмельницький потрапили до в'язниці), все ж у лютому на Правобережжі спалахнуло повстання, яке незабаром переросло у справжню війну проти польського панування.

         На жаль, значна частина старшини Правобережжя (серед неї і П. Дорошенко), а також спадкоємного козацтва, тривалий час не наважувалися порвати з Тетерею та виступити проти Польщі. Вкрай пасивно діяли російський уряд та Брюховецький. І польським військам на кінець 1664 року вдалося придушити основні вогнища боротьби. Однак, з лютого наступного року повстання спалахнуло з новою силою, у його вир втяглася значна частина козацтва, ймовірно, в цей час у Дорошенка визріває намір добитися гетьманської булави. Діяв обачно, зважуючи кожен крок. За обставин помітного спаду інтересу Росії до подій на Правобережжі й рівноваги сил у боротьбі за вплив на неї між Польщею та Кримом, він для досягнення мети вирішив зіграти на суперечностях між цими державами. З лютого почав шукати союзників серед старшини і козаків на обох берегах Дніпра. Після поразки від повстанців, зазнаної у квітні, Павло Тетеря втік до Польщі. Боротьба за булаву стає відкритою. В червні, опираючись на підтримку частини мурз, проголошує себе гетьманом енергійний медведівський сотник С. Опара. Проти нього виступив значно досвідченіший і впливовіший серед козацтва Петро Дорошенко. Опару в складній політичній ситуації вдалося дискредитувати в очах мурз, невдовзі татари ув'язнюють його. Гетьманом України проголошується Петро Дорошенко.

         Намагаючись не загострювати стосунків з Польщею, він домагається видачі С. Опари польському уряду, а сам розпочинає запеклу боротьбу з брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом) за поширення своєї влади на Правобережжі. Тут Дорошенка супроводжує успіх. І він щедро віддячує татарам, заплативши 60 тисяч злотих, ще й дозволивши їм взяти ясир у північних і західних районах України. В кінці року, за свідченням Самійла Величка, скликана в Чигирині рада підтверджує його обрання гетьманом України.

         Намагаючись не загострювати стосунків з Польщею, він домагається видачі С. Опари польському уряду, а сам розпочинає запеклу боротьбу з брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом) за поширення своєї влади на Правобережжі. Тут Дорошенка супроводжує успіх. І він щедро віддячує татарам, заплативши 60 тисяч злотих, ще й дозволивши їм взяти ясир у північних і західних районах України. В кінці року, за свідченням Самійла Величка, скликана в Чигирині рада підтверджує його обрання гетьманом України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Гетьманство Петра Дорошенка.

 

         Діяльність Петра Дорошенка, як володаря України, розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Українська Козацька Республіка була фактично розчленована на дві частини з своїми урядами і вкрай спустошена та розорена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх сімнадцяти років. За досить приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. втрати населення Правобережної України сягали 65 — 70 відсотків. За винятком Кам'янця-Подільського, не було більш-менш значного міста чи містечка, яке б упродовж цього часу не руйнувалося по кілька разів. Склалася сприятлива ситуація для поділу України між Росією і Річчю Посполитою. Російський уряд під впливом О. Л. Ордіна-Нащокіна, який перебільшував загрозу з боку Швеції, переоцінював майбутні можливості Польщі й міцність її воєнного союзу з Кримом, погодився з його планом встановити кордон по Дніпру, про що було заявлено польським послам ще в липні 1664 року. Саме тому Росія відмовилася від серйозної підтримки народного повстання на Правобережжі в 1664 — 1665 роках і повела політику на зміцнення свого впливу на Лівобережжі, при цьому прагнула суттєво обмежити права гетьманського уряду. Прибувши восени 1665 року до Москви, Іван Брюховецький після довготривалих переговорів погодився на підписання нового договору — "Московских статей". Вони передбачали перебування воєвод і російських залог майже в усіх великих містах; збір податків передавався до рук воєвод, ті побори мали надходити до московської казни; вибори гетьмана могли відбуватися лише при царському представнику; гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики і т. д. За дані поступки Брюховецький отримав титул боярина, обширні маєтки, одружився на доньці князя Д. О. Долгорукого. Старшини, його однодумці, отримали дворянство, маєтки і млини.

         Реально оцінюючи своє становище, П. Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення влади на Правобережжі й заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, щоб згодом приступити до об'єднання козацької України під своєю булавою. Тому відразу ж став на шлях обмеження впливу Польщі на козацькі землі. Так, відмовився впустити польські залоги до Брацлава, Корсуня й Могильова, вимагав, щоб жовніри залишили Білу Церкву. В лютому 1666 року рада прийняла рішення, "чтоб в их городех полских людей нигде не было". Весною послав посольство до короля добиватися ліквідації унії, захисту православної віри, дозволу козакам проживати в шляхетських маєтках, відкриття шкіл у Києві та ін. Використовуючи ріст невдоволення політикою Брюховецького на Лівобережжі, він розсилає універсали до її мешканців, закликаючи підтримати його діяльність, прагне схилити на свій бік могилівського полковника Костянтина.

         Незважаючи на заміну султаном у березні хана Мухаммед-Гірея Ааділь-Гіреєм, Петру Дорошенку вдається зберегти дружні відносини з Кримом і на початку червня отримати звідтіля військову допомогу. Опираючись на неї, він розпочав боротьбу за возз'єднання української держави. Водночас домагається, щоб польський уряд не збирав податків з населення Брацлавського воєводства. На жаль, не вдалося порозумітися із згаданим подільським полковником Костянтином, який із п'ятитисячним загоном козаків перейшов на Лівобережну Україну. Продовжували існувати серйозні суперечності з запорозькими козаками. Тим часом у другій половині липня спалахнуло повстання народних мас на Переяславщині і Петро Дорошенко послав їм на допомогу частину "серденят" (підрозділи найманої регулярної армії, які він почав створювати), а сам вирушив до Сокирної. Факти промовляють, що правобережний гетьман посилав універсали до населення Лівобережжя і а окремих полковників, закликаючи їх підтримати переяславців, щоб нарешті всі були "в соединеной братерской любві одного стадла овечки". Однак, Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

         Оскільки польський уряд не поспішав надати допомогу Дорошенкові, той звернувся за нею до Криму. Хан, щоб задовольнити жадобу мурз до грабежу, послав сорокатисячне військо на чолі з нурадин-султаном. їхнє прибуття у вересні поставило Дорошенка в дуже скрутне становище, оскільки татари вимагали наступу на Лівобережну Україну чи в західні райони України. В листі до маршалка коронного Я. Собєського від 21 вересня підкреслювалося: "Не маючи сили, я так мушу скакати, як мені заграють". Тому Дорошенко робить спробу використати татар для встановлення влади на Лівобережжі, але як показали події, ті не бажали вести воєнні дії, а займалися грабунками та захопленням населення в ясир. Наситившись, мурзи відійшли на Правобережжя. Невдачі змусили Дорошенка внести корективи в політичну лінію. Він зрозумів, що об'єднання України під польською короною народ зустрічає вороже; й, навпаки, на Правобережжі росте невдоволення постійними грабунками жовнірів, розташованих на постій. Не виключено, що гетьман отримав правдиву інформацію про хід переговорів в Андрусові й зрозумів, що розраховувати в майбутній боротьбі за об'єднання козацької України на допомогу Польщі — справа безперспективна. Тому вирішив не допустити розташування на Брацлавщині шеститисячної дивізії жовнірів С. Маховського. 9 грудня в бою під Браїловим він наголову розгромив її. За свідченням літописця Й. Єрлича, "мало хто живим утік". Після чого повернувся до Чигирина і розпочав облогу польської залоги, що зачинилася в замку. Ці кроки Дорошенка засвідчили його розрив Річчю Посполитою.

         Тим часом істотно змінилося міжнародне становище козацької України. Переговори, які велися в Андрусові між Росією і Річчю Посполитою, завершилися підписанням 20 січня 1667 року договору, який передбачав встановлення на 13,5 років перемир'я, закріплення за Росією території Смоленщини, Сіверщини, Лівобережної України і на два роки Києва, а за Польщею — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло у спільне володіння обох держав. Договір відображав компроміс обох сторін, що засвідчував рівновагу сил між ними. І цей компроміс був досягнутий за рахунок поділу України, що мало трагічні наслідки для українського народу. Адже фактично українські землі виявилися розірваними на четверо: Лівобережну Україну; Запорожжя; західноукраїнські землі й північні райони Правобережжя; центральний і південний регіони Правобережжя, де продовжувала функціонувати козацька республіка. Ситуація, що склалася, породжувала непереборні труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у межах єдиної національної держави. Важкого удару було завдано економічному розвитку, розірвано традиційні торгово-економічні зв'язки, що унеможливлювало складання українського ринку. На тривалий час загальмувався і деформувався історичний процес формування української нації, розвиток етнічної самосвідомості та культури.

         1 березня, довідавшись про укладення цього договору, Петро Дорошенко звернувся з універсалом до всіх козаків України, повідомляючи про угоду Росії і Польщі, загрозу наступу польського війська. Тому закликав їх та посполитих готувати зброю, бути готовими виконати його наказ — вирушати в похід. Докладає максимум зусиль, щоб звільнити українські міста від польських залог, за його розпорядженням почалася облога Білої Церкви — твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль докладав для порозуміння з запорозькими козаками. У другій половині квітня послав туди посла, пропонуючи бути з ним заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана на Січі рада показала, що частина козаків виступала в підтримку Дорошенка, а інша — проти, в підтримку російського царя. Все ж було прийнято рішення відправити до правобережного гетьмана гінця з повідомленням про готовність вчинити йому присягу. Однак, в умовах загострення стосунків з Росією (внаслідок убивства в середині травня запорожцями російського посла Ю. Лодижинського, який добирався до Криму) обстановка на Січі для планів Дорошенка стала несприятливою. Коли на Запорожжя прибув посланий І. Брюховецьким для розслідування цієї справи осавул Ф. Донець, то кошовий і козаки заявили йому: якщо цар пробачить вбивство Ю. Лодижинського, то вони служитимуть йому, а коли проявить гнів — об'єднаються з Дорошенком і татарами

         Велику увагу приділяв розв'язанню проблеми поділу козацької України на два гетьманства. Запропонував скликати на Росаві козацьку раду для обрання єдиного гетьмана, обіцяючи поставити на ній булаву, бунчук і корогву, а вже кого військо обере гетьманом, той ним і буде, "только б де войско совокупить вместе". Універсали подібного змісту розсилалися по всій Україні. Є дані, що Дорошенко запрошував прибути на раду й Івана Брюховецького. Ця ініціатива знайшла підтримку не лише в більшості козаків, але й у запорожців. Авторитет Дорошенка починає зростати й серед населення Лівобережної України, невдоволеного політикою російського уряду та свого гетьмана, "то собі обіцяючи при татарській приязні, що їх з польської і московської неволі мають визволити...". Однак, лівобережні гетьман і старшини відмовилися прибути для проведення ради і вона не відбулася.

         У травні на допомогу П. Дорошенку підійшли підрозділи татарських мурз, і він послав їх у західні райони Поділля та на Волинь. Поділяємо думку польського дослідника В. Маєвського, що в цей час гетьман допустив серйозного прорахунку, відмовившись від походу на захід України, який міг підняти на визвольну боротьбу населення цього регіону. А грабежі татар відштовхнули від нього селян і міщан, які проживали тут, що дозволило польному гетьману Я. Собєському з військом схилити багатьох на свій бік. Джерела доносять до нас, що влітку 1667 року між Дорошенком і представниками російського уряду, зокрема з київським воєводою Шереметєвим встановлюються контакти, хоч, у той же час, російський уряд прийняв пропозицію О. Л. Ордіна-Нащокіна розколоти татарсько-український блок шляхом компрометації П. Дорошенка в очах українського населення та хана.

         З підходом орди калги-султана Крим-Гірея Дорошенко вирішує завдати вирішального удару польській армії, а отже, поширити свою владу на західні райони України. Вперше після смерті великого Богдана політична програма гетьмана передбачала включення до складу козацької республіки західноукраїнських земель. Як зауважував у кінці вересня Я. Собєський, козаки мали намір іти до Вісли. В кінці серпня Дорошенко вирушив у похід, рухаючись з основними силами на Старокостянтинів. Допоміжний удар з боку Подністров'я наносив подільський полковник О. Гоголь. Довідавшись про наступ українсько-татарського війська в напрямку Тернополя, Ян Собєський залишив Кам'янець-Подільський і відступив до Підгайців. Через день, 26 вересня сюди прибув Дорошенко. Хоча в українського гетьмана була значна перевага (близько 20 — 30 тисяч проти 10 тисяч), ураховуючи вигідне розташування противника, він вирішив вдатися до облоги, справедливо вважаючи, що на тривалий час жовніри не витримають її. Поза сумнівом, ця тактика принесла б успіх, але воєнне щастя було на боці Я. Собєського. Справа в тому, що вже в серпні запорожці атакували Очаків, а на початку вересня кілька тисяч козаків на чолі з харківським полковником І. Сірком і кошовим І. Рогом вирушили на Крим, прорвалися через Перекоп і вчинили велике спустошення. Довідавшись про це, на початку жовтня Крим-Гірей вступив у переговори з польським гетьманом, уклавши угоду, що дозволяла татарам брати ясир на українських землях. Поставлений у скрутне становище, Дорошенко змушений був також піти на укладення 9 жовтня угоди з Польщею, що передбачала визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків, надсилання посольства до Варшави для розгляду козацьких вимог та ін. Таким чином, близорука політика керівництва запорожців зірвала реалізацію програми Дорошенка. Даремними виявилися численні жертви — спустошення великої кількості міст і сіл Поділля, Волині й Покуття.

         Після цієї кампанії помітно погіршилися стосунки гетьмана з ханом, який пішов на зближення з польським королем. Водночас почали поліпшуватися відносини з Росією. Її уряд звільнив з ув'язнення гетьманового брата Григорія, послав до нього стряпчого В. Тяпкіна, оскільки місія ротмістра І. Рославлєва зазнала невдачі. В грудні до Чигирина прибув посланий стряпчим В. Лубенський, який почав домагатися розриву відносин з Кримом, але гетьман аргументовано все відхилив. Торкнувшись відносин з Росією, Дорошенко і митрополит Тукальський відзначили своє бажання, щоб була "в соединении Украйна вся" під владою царя. При цьому гетьман підкреслював, що повинна бути з'єднана з Лівобережною Україною не лише Правобережна Україна, а й уся територія в минулому Руського князівства: Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир. Погодився він і на переговори з Тяпкіним, якого через брата Григорія запросив до Черкас. Оскільки стряпчий зволікав, відправив на зустріч з ним до Переяслава Григорія і писаря Л. Бускевича. Через них повідомив, що погоджується взяти російське підданство за умови, що в містах не буде російських воєвод і залог, не збиратимуть з селян і міщан податків, не порушуватимуть козацьких вольностей і прав, а гетьманом на обох берегах Дніпра залишиться він.

         Ті переговори завершилися невдачею. З кінця 1667 р. пожвавлюються стосунки Дорошенка з Брюховецьким. Досягнуто домовленості про організацію виступу лівобережних козаків проти російської адміністрації та прийняття підданства Порті. Є дані, що в другій половині січня 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, в роботі якої взяли участь представники Брюховецького. Вирішено: "По обе сторони Днепра жителем быть в соединеніи й жить особно й давать дань турскому царю й крымскому хану, также как волоской князь платит...". Брюховецький також скликав раду, яка прийняла подібне рішення. До султана та хана відбули гінці. В кінці січня на Лівобережжі спалахнуло антиросійське повстання і на березень більшість території була звільнена з-під влади російського уряду. В цей час відбувся помітний поворот у політиці Порти щодо України, її уряд пішов назустріч клопотанням Дорошенка та Брюховецького, і вже в березні офіційно повідомив Польщу, що султан взяв під свою опіку козаків.

         Отримавши допомогу від татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини й козаків, Дорошенко у другій половині травня виступив на Лівобережжя і в кінці місяця в районі Кременчука перетнув Дніпро. Рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, прямуючи назустріч Брюховецькому, який зупинився на Сербовому полі. За свідченням ніжинського протопопа Сімеона, він послав 7 червня до лівобережного гетьмана десять сотників з вимогою віддати клейноди, але той відмовився це вчинити і розпорядився їх схопити і відіслати до Гадяча. Коли ж наступного дня військо Дорошенка наблизилося до табору Брюховецького, то старшина і рядові козаки, які ненавиділи свого гетьмана, схопили його і привели до Дорошенка. На докір Дорошенка, чому Брюховецький не хотів віддати гетьманської булави, приголомшений невдаха мовчав. Тоді за знаком Дорошенка лівобережного гетьмана почали бити й забили до смерті. В причетності Дорошенка до смерті Брюховецького переконують джерела. Одначе для остаточного з'ясування цього питання потрібен ще пошук. У той же час проводилася козацька рада, що обрала гетьманом України Петра Дорошенка. Даний політичний акт, поза сумнівом, мав прогресивний характер. Однак, у реалізації політичної програми Дорошенка виникли непереборимі труднощі, зумовлені міжнародним становищем України. Адже уряди і Росії, і Речі Посполитої не мали найменшого наміру миритися зі втратою українських територій, а сил, здатних вести боротьбу, в Дорошенка не було. Це неминуче штовхало до єдино можливого союзу з Портою, визнання її умов протекторату. І, як показав наступний розвиток подій, турецький уряд не думав захищати інтереси України, а дбав насамперед про своє утвердження в даному регіоні Східної Європи, в силу чого той перетворився в арену жорстокої боротьби трьох найсильніших держав Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, що принесла козацькій (і не лише козацькій) Україні страшне лихоліття.

         Добившись перемоги, Дорошенко попервах діяв досить рішуче, йому вдалося взяти під свій контроль майже все Лівобережжя і розташувати в найважливіших містах свої залоги. Однак, тривожні вісті, що надходили з Брацлавщини про активізацію польських підрозділів, змусили його 8 липня повернутися на Правобережну Україну. Замість себе наказним гетьманом призначив недалекого, але вольового й честолюбивого Дем'яна Многогрішного. Проте, прибувши до Чигирина й довідавшись про відсутність серйозної загрози з боку Польщі та про рішення султана взяти Україну під свій протекторат, Петро Дорошенко припускається помилки — він відмовляється повернутися на Лівобережну Україну для утвердження там влади свого уряду. А в серпні політична ситуація на козацькій Україні почала помітно ускладнюватися, оскільки кримська верхівка, що плекала свої загарбницькі інтереси відносно неї, вирішила не допустити появи незалежної держави на північних кордонах ханства. І тому хан підтримав претензії на гетьманську булаву запорозького писаря, енергійного і не без талану 23-річного П. Суховія (Суховієкка). Значна частина запорожців, невдоволених убивством їхнього ставленика Івана Брюховецького, обирає гетьманом Суховія. Довідавшись про цю підступну акцію бахчисарайського двору від київського монаха Єзекііля, під час розмови з ним, Дорошенко вихопив шаблю і, скрегочучи зубами пригрозив завдати такого ж удару по Криму, який у свій час вчинив його дід. Не стримуючи себе, в присутності польського посла Рачковського, почав бити татарських послів "по губам й говорил им: скажите своєму шайтану или султану, и ему де тож будет". Не гаючи часу відправив посольство до султана зі скаргою на дії Ааділь-Гірея, а сам розпочав підготовку до боротьби з Суховієм, який вийшов з Запорожжя і вступив на територію Лівобережжя.

         У вересні російські війська перейшли в наступ на Лівобережну Україну. Многогрішний і частина полковників виказали готовність прийняти російське підданство за умови виведення російських залог і залишення за козаками прав, які вони мали за Богдана Хмельницького. З цим було споряджено посольство до Москви, а на початку жовтня наказний гетьман присягнув Г. Ромодановському. Григорій Дорошенко, посланий сюди на чолі кількох тисяч козаків урятувати ситуацію не зміг. Опинившись майже в безвихідді, Петро Дорошенко через брата Андрія, який прибув до Гадяча, а також інші канали дав зрозуміти російському уряду про можливість порозуміння й прийняття підданства Росії за умови виведення з міст воєвод і відмови від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Однак, Росія відхилила його пропозиції і наполягла на скликанні в Новгород-Сіверську 17 грудня старшинської ради, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом. Розгромивши в кінці грудня П. Суховія, Петро Дорошенко в січні й на початку лютого 1669 року звернувся з листами до новообраного гетьмана, закликаючи діяти заодно проти ворогів і вказуючи на трагічні наслідки розділу України. В листах до лівобережної старшини прохав схаменутися, не підтримувати Многогрішного, бо через таких "закрутных гетманчиков" відбувається спустошення України. Але надаремне. На початку березня в Глухові в присутності Г. Ромодановського відбулася козацька рада, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом і схвалила нові "статті" російського уряду, що передбачали перебування воєвод і залог у п'яти містах, щоправда, вони не мали права втручатися у життя міст; встановлення козацького реєстру в тридцять тисяч осіб та ін.

         Тим часом від турецького уряду прибув чауш Селім, який мав відібрати присягу в гетьмана і старшини на вірність Порті. Ті завагалися, й скликана старшинська рада не прийняла відповідного рішення, бо "без черни рады чинить не хотят". 12 березня в Корсуні скликано раду, в якій взяли участь старшини та представники рядових козаків усіх правобережних полків і Переяславського полку з Лівобережжя, а також з Запорожжя. Високе товариство підтвердило гетьманство Петра Дорошенка на обох берегах Дніпра, яке мало бути довічним, висловилося за встановлення чисельності реєстрових козаків у дванадцять тисяч осіб і розпуск серденяцьких полків. Більшість джерел засвідчує, що рада висловилася за прийняття турецького підданства, але відмовилася присягнути, зіславшись на необхідність скликання для цього чорної ради. Для уточнення окремих статей договору до Стамбулу відрядили посольство на чолі з М. Портянкою.

         Постає закономірне запитання, на яких умовах уряд Петра Дорошенка погоджувався на протекторат Туреччини? Певною мірою відповідь на нього знаходимо в доставленому до Москви в травні 1669 року тексті "договорных статей" П. Дорошенка, що являють собою швидше послані в серпні минулого року до султана українські вимоги, їх зміст дає підстави висловити міркування, що гетьман прагнув реалізувати Богданову програму державного будівництва — включити до складу національної держави всі етнічноукраїнські землі — від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська і Путивля, де "веи суть казаки". Далі: гетьман обирався довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, не мали права будувати тут мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; татари могли селитися лише на визначених місцях; султан і хан не мали права без відому українського уряду укладати договори з Росією і Польщею; кримські татари, які прибували на допомогу, мали підлягати владі гетьмана тощо. Політичний задум Дорошенка передбачав велику автономію для України, питання іншого характеру, що, як показали наступні події, турецький уряд далеко не всі їх задовольнив, а ті, що схвалив, часто порушував. Але це вже не вина українського гетьмана, а трагедія його, як політичного і державного діяча козацької України.

         Після ради Дорошенко розгорнув діяльність відразу в кількох напрямках: прагнув відновити свою владу на півдні Лівобережжя; відшукати порозуміння з Многогрішним, якого закликав думати "о целости страны и людей", а також нейтралізувати П. Суховія, запропонувавши тому одружитися на доньці. Успіху вони не принесли. В травні з'явилися татарські загони, що підтримували Суховія, й розпочався грабіж населення. На бік Суховія перейшов Юрась Хмельницький і значна частина козаків Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Кальницького та Паволоцького полків. Ймовірно, в кінці червня Петра Дорошенка, коли той переправився через Рось, у селі Конончи оточили татарська орда з козаками Суховія. Облога тривала майже п'ять тижнів і лише після прибуття турецького чауша, який привіз гетьманські клейноди Петру Дорошенку, солтани змушені були залишити Суховія і відійти до Криму. Суховій відступає до Умані, де відмовляється від булави і гетьманом обирають уманського полковника Михайла Ханенка. Дорошенку все ж вдається залучити на свій бік козаків, які раніше підтримували Суховія, і в серпні оточити Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко з старшиною прибудуть до нього. Однак, цього не трапилося, Ханенко і Юрась Хмельницький прибувають на Запорожжя, об'єднуються з Суховієм і при допомозі шести тисяч орди виступають у новий похід проти Дорошенка. Останній запросив допомогу в білгородської орди, а сам у середині жовтня подався до Лисянки (Ольхівця?), де стояли з полками Я. Лизогуб та брат Григорій. По дорозі його оточили татари й козаки Ханенка та Суховія. Дві доби козаки Дорошенка відбивали навальні приступи. У ніч, очевидно, на 19 жовтня на допомогу з'явився Я. Лизогуб і спільними силами розгромили противника. Ханенку і Суховію вдалося втекти, а Юрій Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар, які були при Дорошенку, і незабаром відіслали бранця до Стамбулу. Зайнявши Умань, гетьман залишив там залогу, а сам повернувся до своєї столиці.

         Добившись перемоги у жорстокій міжусобній боротьбі, він намагався уникнути початку воєнних дій з Польщею і Росією і одночасно зміцнити своє становище. На початку наступного року відправив на чолі кількох тисяч козаків Я. Лизогуба на Лівобережжя, щоб відновити свою владу, в листах до Многогрішного і лівобережної старшини схиляв бути "в дружбе й в соединении". Пожвавлює переговори з польським урядом щодо укладення угоди, зустріч делегацій намічається провести в Острозі. На початку травня Дорошенко висунув програму, що передбачала розширення традиційної території козацької України за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по річці Горинь); знищення унії і підтвердження прав православної віри; за козаками зберігалися всі права, в тому числі право проживати в шляхетських маєтках; заборону польському війську перебувати на Україні; відкриття академій, шкіл, друкарень тощо. Як зауважував польський підканцлер А. Ольшевський, козаки прагнули бути незалежними і вимагали утвердження Русі, як окремої і самостійної провінції. В листі до М. Ханенка король М. Вишневецький нарікав на П. Дорошенка, який "не бажає, щоб польські дворяни повернулися до своїк спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням (виділення моє — В.С.)".

         Оскільки уряд Речі Посполитої, як і раніше, не мав найменшого бажання визнавати автономію України, а Дорошенко проявляв непоступливість і жадав гарантій для безпечної роботи комісії, то він зробив ставку на Ханенка, який, за висловленням короля, повинен був стати тією "ложкою дьогтю", що псувала діжку меду. І 23 серпня в Острозі було укладено угоду з його представниками, в якій і натяку не залишилося на автономію України й фактично відновлювалося становище, що існувало напередодні Визвольної війни. Довідавшись про підступність варшавського двору, Дорошенко скликав у другій половині листопада старшинську раду, яка, ймовірно, в присутності турецького посла присягнула на вірність Порті. На зібраній козацькій раді у першій половині лютого 1671 року було різко осуджено Острозьку угоду. На ній козаки кричали, що "они все против поляков учнут стоять головами своими й помирать, а поддаватца им не будут". У листі від 12 лютого до запорозьких козаків було заявлено, що городові козаки не визнають укладеної угоди, бо вона передбачає ті ж вільності, які були перед війною; звучав докір, що наважилися "знову впустити панів і старост до їх маєтків і панувати над підданими згідно прав, які існували до війни".

         Весною окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до браденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням взяти Україну під свою протекцію, однак лист до адресата не дійшов. В той же час Дорошенко робить кроки до порозуміння з російським урядом, посилає кілька листів царю, відзначаючи вимушеність прийняття турецької протекції (не мав стільки сил, щоб "с сильними бусурмани брань творить, а на сие немощны есми"). Однак, отримав відповідь, що згідно з Андрусівським договором, він повинен залишатися в підданстві короля. Останній, ігноруючи складність стосунків з Османською імперією, що почала готуватися до воєнних дій і пішла на зміщення пропольськи настроєного Ааділь-Гірея Селім-Гіреєм, дає розпорядження Я. Собеському вирушити проти Петра Дорошенка. На початку серпня польська армія з-під Кам'янця виступила на Брацлавщину. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могильова, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, на середину жовтня Я. Собєському вдалося відновити панування Польщі майже над усією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського, П. Лисиці та інших старшин з козаками. Десь 20 жовтня козацька рада обрала М. Ханенка гетьманом, для його охорони Собєський змушений був послати вісім хоругв жовнірів. Дорошенко ж, відступаючи до Лисянки, намагався переконати коронного гетьмана в необхідності відвести військо з Брацлавщини, бо коли йому на допомогу підійдуть великі сили татар, відновляться воєнні дії. Проігнорувавши це застереження, Собєський розташував у містах залоги, а сам повернувся до Львова.

         Справді, в кінці листопада до Дорошенка прибули татари і в грудні зав'язалися бої з польськими хоругвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем. Польські залоги почали залишати південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти, правитель якої на початок 1672 року попередив Польщу, що коли вона не забере військ з Брацлавщини, то матиме війну. Реально оцінюючи грізну небезпеку, Собєський радив королеві піти на поступки Дорошенку, дозволити йому все, чого той хоче, бо при ньому Україна "вперто стоїть і відступити від нього жодним чином не хоче". Вказував на зближення позицій Дорошенка й запорожців, які поставили перед Ханенком вимогу добиватися ліквідації унії; включення Подільського полку до складу козацької України; виведення польського війська за межі України; встановлення козацького реєстру в 50 тисяч осіб та ін. Характерно, що коронний гетьман підкреслював можливість успішної боротьби з ворогом лише за умови спільних дій Польщі та України. Проте, ці застереження й поради були проігноровані, хоча Переговори, які велися з кінця минулого року з Росією і завершилися 30 березня договором, не привели до вирішення питання — організації спільної боротьби з Туреччиною.

 

         Весною турецький уряд звернувся з ультиматумом до Польщі — відмовитися від претензій на козацьку Україну. Однак, 10 травня до Адріанополя прибув королівський гонець з листом, в якому підкреслювалося право Польщі на володіння українськими землями. В кінці травня 100-120 тис. армія, очолювана султаном Мухаммедом IV вирушила в похід. Як зауважував чудовий знавець польсько-турецьких відносин другої половини XVII століття, польський дослідник Я. Волінський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не впускав можливості мирного врегулювання конфлікту з Польщею. Однак, цього не трапилося і війна спалахнула. Діждавшись підходу татар, Дорошенко перейшов у наступ і 8 липня недалеко від Четвертинівки розгромив польське військо К. Лужецького та козаків Ханенка. Коли до нього прибув з основними силами Іслам-Гірей, вирушив у напрямку Кам'янець-Подільського назустріч султану. В його околицях, очевидно, 5 серпня Мухаммед IV прийняв Дорошенка, обдарував його булавою, коштовним халатом і конем. Після штурму Кам'янця, внаслідок боягузливості керівників його оборони генерала М. Потоцького та єпископа В. Лянцкоронського, 18 серпня місто капітулювало. Після цього султан послав Дорошенка і хана зайняти Львів. Під час облоги позиція українського гетьмана сприяла тому, що ворог не зайняв місто. Поразки Польщі змусили її уряд розпочати переговори з турецьким урядом у Бучачі. Представники Дорошенка переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордону між Польщею і Україною по річці Горинь; знищення в Польщі унії; визнання митрополитом Й. Тукальського, але цього їм не вдалося досягти. Згідно з укладеним 8 жовтня Бучацьким договором Подільське воєводство з Кам'янцем відходило до Туреччини, а Дорошенко отримував Україну "в старих кордонах".

         Укладення договору міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд фактично відмовився від Правобережної України, то Росія тепер вважала, що можна, не порушуючи договору з Польщею, розпочати дії, спрямовані на повернення Правобережжя до свого складу. Виходячи з цього, на початку 1673 року російський уряд доручив новому гетьману І. Самойловичу (Д. Многогрішний був зміщений у березні 1672 р.) розпочати відповідні переговори з Петром Дорошенком. Однак, боячись втратити гетьманську булаву, той зробив усе, щоб їх зірвати і добився успіху, хоча й отримав за це з Москви сувору догану. З свого боку, Дорошенко все більше розчаровувався в політиці турецького уряду відносно України. Уже в кінці 1672 року він поставив вимогу ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, а всі міста перетворити в села; розброїти населення і виплачувати данину. На початку 1673 року кам'янецький паша почав домагатися передачі туркам не то Кальника, не то Торговиці, й гетьман змушений був уступити. За таких обставин він погодився на ведення переговорів з Польщею, домагаючись умов Гадяцького договору. В червні до нього з'явився львівський єпископ Й. Шумлянський, який запропонував повернутися в підданство Польщі на основі Підгаєцького договору, з чим не погодився гетьман України.

         З кінця червня знову розпочинаються переговори з російським урядом, які тривали до глибокої осені. Вони показали, що Дорошенко погоджувався прийняти підданство Росії лише за певних умов: на Україні повинен бути один гетьман, а не два — на Лівобережжі й Правобережжі; збереження козацьких вольностей, на яких цар повинен присягнути; встановити кордон між Україною і Польщею; вивести з Києва залогу; надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками велику армію і дозволити створення сорокатисячного корпусу найманих козаків тощо. Все те залишилося просто ілюзією, і в кінці листопада цар наказав Г. Ромодановському та І. Самойловичу розпочати наступ проти правобережного гетьмана. Наступ розпочався на початку 1674 року. Дорошенкові бракло сил, здатних протистояти нарузі, тому до початку березня російські війська й полки Самойловича оволоділи основними містами, за винятком Чигирина, де закрився з кількома тисячами серденят Петро Дорошенко. 15 березня до Переяслава прибула старшина правобережних полків і на раді 17 березня гетьманом України обрали Івана Самойловича. Тут же Ханенко, який з приватних причин у минулому році порвав з Польщею, склав гетьманські клейноди. За свідченням джерел, Дорошенко виявляв готовність прийняти царське підданство за умови залишення його гетьманом Правобережної України, але Іван Мазепа, якого послали на раду, запізнився й подальші переговори, внаслідок загрози турецького наступу, успіху не мали.

         Зауважимо, що населення Правобережжя прихильно сприйняло підданство Росії, сподіваючись, що воно захистить його від спустошливих нападів турків і татар та загрози відновлення польського панування. Однак даний політичний акт був би виправданий лише у випадку належної підготовки російського уряду до неминучої війни з Портою, яка мала спалахнути внаслідок вторгнення військ Росії у володіння Османської імперії. Інакше для населення Правобережжя він являв собою авантюру з найтрагічнішими наслідками, про що неодноразово попереджав Дорошенко. Справді, турецький уряд правильно розрахувавши, що суперечності між Росією і Польщею не дозволять їм об'єднати свої війська, вирішив завдати поразки Росії. На початку липня татарська орда переправилася через Дністер і почала жахливе спустошення краю між Дністром і Бугом. Ромодановський і Самойлович замість того, щоб виступити проти ворога, 23 липня розпочали облогу Чигирина. Коли ж довідалися, що на територію Брацлавщини вступила турецька армія на чолі з султаном, з дивовижною швидкістю втекли на Лівобережжя, залишивши населення Правобережжя на поталу ворогу. Розлючені опором, підрозділи турецько-татарської армії знищували все на своєму шляху. Дорошенко виявився не в змозі запобігти цій катастрофі Правобережжя, бо турецький уряд повністю ігнорував інтереси українського уряду. Лише зазнавши великих втрат при взятті Ладижина та Умані, султан відмовився від наступу на Київ і наказав військам відійти за Дністер, залишивши при Дорошенку частину татарської орди.

         Наслідки цього походу були фатальними для української держави на Правобережжі та гетьманства Дорошенка. Майже повне спустошення її території... Вцілілі селяни, міщани й козаки, проклинаючи гетьмана, масово переселялися на Лівобережжя. Скориставшись різким послабленням української держави, восени розпочав наступ на Брацлавщину, обраний польським королем, Ян Собєський. У грудні він послав до Петра Дорошенка посольство Й. Шумлянського з обіцянкою визнати козацькі права. Однак, поставлений в катастрофічне становище, правобережний гетьман продовжував вести боротьбу, аби зберегти автономію за козацькою Україною. За умову визнання підданства поставив вимогу відновлення Гадяцького договору, наполягав, щоб українське питання було вирішене троїстим пактом, підписаним Польщею, Кримом і Портою. Польський уряд відмовився піти назустріч Дорошенку і взимку 1675 року на Брацлавщині спалахнули сутички між польськими підрозділами й татарами.

         Влітку 1675 року становище Дорошенка в політичному плані стало безнадійним. Потік біженців на Лівобережжя не припинявся, Дорошенка залишали не лише підрозділи вірних раніше серденят, але й найближчі соратники та родичі. Вже в кінці червня при Самойловичу перебувало близько семисот "знатних" козаків і двох тисяч рядових козаків. Важкою втратою для Дорошенка стала смерть Й. Тукальського. Залишалися напруженими стосунки з Кримом. За таких обставин він 10 жовтня присягнув Росії, але не перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а перед представником Запорожжя, його кошовим Іваном Сірком. Через день він повідомив про це й Самойловича. Не виключено, що Дорошенко й Сірко домовилися про скликання весною 1676 року козацької ради для обрання гетьмана України, оскільки запорожці не визнавали законності гетьманства Самойловича. Це була остання надія Дорошенка змінити розвиток подій на свою користь. Однак, їй не судилося сповнитися. Як показали переговори його посольств до Москви в кінці 1675 — на початку 1676 року російський уряд категорично відмовлявся визнати чигиринський акт присяги, вимагав приїхати для перенесення присяги до Ромодановського та Самойловича і складення гетьманських повноважень.

         Поставлений у безвихідь, Петро Дорошенко капітулював. Коли в першій половині вересня 1676 року під стіни Чигирина прибув авангард армії Ромодановського та Самойловича, він заявив про свою готовність здати місто й приїхати до них, щоб скласти присягу на вірність царю. Згідно з домовленістю правобережний гетьман прибув до табору близько 16 — 18 вересня, здав гетьманські клейноди й віддав присягу. Йому вручили "статті", в яких визнавалося право проживати там, "где он хочет", а також пробачалися всі минулі проступки. Через два дні повернувся до Чигирина і ввів до нього російську залогу, віддавши ключі від міста підполковнику І. Захарову та наказному гетьману В. Бурковському. Так завершилася політична кар'єра одного з найвизначніших державних діячів України епохи козаччини, її справжнього патріота, невтомного борця за незалежність і територіальну цілісність.

         Про подальше життя Петра Дорошенка маємо небагато фактів. Відомо, що після капітуляції прожив ще десь із місяць у Чигирині. Потім з сім'єю переїхав на Лівобережжя, де за згодою Самойловича поселився в містечку Сосниця. В березні 1677 року за розпорядженням царського уряду прибув до Москви, де був поселений за Москвою-рікою у дворі, що раніше належав Білібіну. В листах до Івана Самойловича благав поклопотати перед царем, щоб йому дозволили повернутися на Україну. Однак, це не входило до планів ні російського уряду, ні українського гетьмана, які, відверто кажучи, боялися його нового можливого сходження на небосхилі політичного життя України. Тому повернутися на батьківщину йому заборонили. ймовірно, в кінці липня до нього прибула його дружина. В 1679 році Дорошенка призначають в'ятським воєводою, на цій посаді він перебував до 1682 року. Після чого проживав з сім'єю в подарованому маєтку в тисячу дворів (с. Ярополче Волоколамського повіту). Вірогідно після смерті Люби, одружується вдруге і від цього другого шлюбу походила його правнучка, дружина Олександра Сергійовича Пушкіна Наталія Гончарова. 9 листопада 1698 року його серце перестало битися. Колишнього володаря України поховали біля церкви св. Параскеви. Та, одначе, вважаю, є потреба перевезти його прах до Чигирина і перехоронити на землі, яка його породила, яку він боронив і у яку так безмежно любив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Висновки

 

         Український національно-визвольний рух XVII ст., не дивлячись на поразку, мав велике історичне значення. Він зумовив формування ідеї утворення незалежної соборної української держави, призвів до відтворення Української держави, частина якої на території Лівобережної України (Гетьманщина) проіснувала на правах автономії у складі Росії до 80-х pp. XVIII ст., вплинув на розвиток національної самосвідомості українців, сформував нову політичну еліту, яка стала на захист українських національних інтересів, збагатив традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення, сприяв розвитку української культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

 

 

 

 

 

 

 

1.     Власов В.С.  Історія України. 8 кл. – Київ: Генеза, 2008.

2.     Грушевський М.  Як жив український народ. – Київ: Орбіта, 1991.

3.     Довідник з історії України.  За ред.  І.Підкови та  Р.Шуста. – Київ: Генеза, 2001

4.     Дорошенко Дм. Історія України. -  Київ: Освіта, 1993.

5.     Клімов А.А. 101 видатна постать. - Харків: Ранок, 2009.

6.     Крип’якевич І.П. Історія України. -  Львів: Світ, 1990.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 

 

Волинська область Володимир- Волинський район с. Селець

Селецька загальноосвітня школа І-ІІ ступеня ім. О. Полонської

______________________________________________________________

Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді

« Моя Батьківщина –Україна»

Напрям експедиції « Духовна спадщина мого народу»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                    2015 рік

 

Автори краєзнавчо-дослідницької роботи:

 

Керівник:

 Бігун Микола Миколайович – вчитель історії Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня, тел. 0932001433

 

Автор:

Краєзнавчий гурток Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня ім. О.І. Полонської

 

Учасники:

1.     Пилипчук Наталія Олександрівна – учениця 9 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня

2.     Мартем»янова Марія Василівна – учениця 9 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня

3.     Кіквідзе Вікторія Володимирівна – учениця 9 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня

4.     Зубач Людмила Ігорівна  – учениця 9 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступеня

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З М І С Т:

 

 

 

          Вступ

1.     До історії розвитку православ»я на Володимирщині

2.     Святотроїцька церква с. Селець

3.     Наша церква  -  наша святиня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Вступ

       

          Православні храми – німі свідки слави нашої віри, розсіялись по всіх мальовничих куточках волинського краю і стали невід»ємною частиною нашої духовності і культури.

           Сьогодні милують людське око княжі собори та величні споруди монастирів, від яких віє древністю та лицарською відвагою мужніх предків. Не залишають байдужими наше серце і ті маленькі дерев»яні церкви та цвинтарні каплички, що тихесенько ховаються поміж столітніх дубів і ясенів.

          Храм – це духовний осередок села чи міста, що завжди згуртовував навколо себе православних віруючих. Усім своїм внутрішнім єством храм сповнений скорботних і радісних, покаянних і подячних молитв наших предків, він навіки об»єднує минулі і прийдешні покоління.. Символічно опускаючи небеса до землі, храм завжди нагадує нам про ті вічні християнські цінності: віру, надію, любов, які визначають долю кожної людини. Жодна церква у наших поселеннях не подібна одна на іншу, оскільки їхні будівничі, вкладаючи свій талант і вміння, щоразу прагнули створити  справжній шедевр, здатний перевершити своєю красою усіх попередників. « Храм навчає жити у родині, храм навчає соборності, у ньому твориться громада. Тільки вдуматися, наскільки це важливо для наших сучасників. Адже не секрет, що саме гординя, самолюбство, егоїзм намагаються витіснити з підвалин суспільного, родинного, сімейного життя надійні камені любові, злагоди, терпіння та жертовності і підмінити їх собою» -  так говорить  архієписком Володимир-Волинський і Ковельський Симеон.

 

 

 

 

 

1.     До історії розвитку православ»я на Володимирщині 

 

         У своїй різноманітності православні храми відображають не тільки дух своєї епохи та її мистецькі смаки – їхня історія міцно переплітається з історією християнства на нашій землі.

         Відомо, що перша церковна організація на Волині була багато років пов»язана з іншим політичним центром – Великоморавською державою, християнізованою в 9 столітті рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм. Найвірогідніше, саме там слід шукати перші зразки нашого церковного зодчества – типу великоморавської храмової архітектури, який ділиться на дві гілки: одну з них представляють малі муровані церкви корабельного типу, а іншу – « ротонди»  - круглі за формою храми, що були розбудовані абсидами зі східної та західної сторін. На думку вчених, вони дали початок першим тризрубним дерев»яним храмам, які донині поширені в нашому регіоні. Прийшли ці святині на Волинь разом з учнями святого Мефодія Наумом та Гораздом, які жили та проповідували у нашому краї ( «Стара катедра» в селі Федорівка, що в передмісті Володимир-Волинського, Василівська церква у самому місті).

           Прийняття Київською Руссю у 988 році християнства мало неабияке значення для духовного, культурного та суспільного розвитку наших предків. Волинська єпархія,  очолена у 922 році болгарином Стефаном І, була однією з найголовніших після Київської митрополії завдяки розміщенню біля західних рубежів держави.  Все це спонукало останню виступати щитом руського православ»я  проти латинських посягань. Керуючись з архієрейської резиденції у Володимир-Волинському, вона охоплювала значну частину сучасної України.

            Володимир тривалий час був столицею Волинсько-Галицької держави, а це сприяло розвитку культури, просвітництва, духовності. В тяжкі роки монголо-татарської навали, наші предки на чолі із князем Данилом зберегли і розвинули православну віру. І коли в 1596 році  Володимирський єпископ Іпатій Потій підписав з Римом унію, то в боротьбі з католицизмом « тут було закатовано 12 тисяч православних віруючих, монахів і священників, що твердо стояли в православ»ї і не побажали змінити святої прадідівської віри»(«Храми Волині» Луцьк Вісник 2004).

           На прохання  гетьмана П. Сагайдачного, зусиллями Йова Борецького патріархом Єрусалимським Феофаном у 1621 році була відновлена українська православна ієрархія. Проте гоніння зі сторони католиків так і не дали відновити Володимирську єпархію, у 1625 році вона була приєднана до Луцької єпархії.

             Після другого поділу Польщі у 1793 році для Західної України і Білорусії була відкрита Мінська єпархія на  чолі з архієпископом Віктором (Садковським). З цієї епархії у 1795 році було утворено Волинське вікаріатство, центр якого знаходився у Житомирі. У 1799 році волинське вікаріатство набуло статус єпархії. Згодом, у 1891 році, у Володимир-Волинський призначено єпископом преосвященного Паісія (Виноградова) і утворено вікаріатство. Останнім вікарним Володимир-Волинським єпископом був преосвященний Мануїл, якого в 1943 році замучили в лісі і засипали в могилі, котру він сам собі викопав і з 1943 по 1996 рік єпископів у Володимирі-Волинському не було.

          З травня 1996 року Священний синод УПЦ  прийняв історично справедливе рішення про відродження найдревнішої кафедри  на Волині – Володимир-Волинської. Керуючими було призначено преосвященного Симеона з титулом єпископа Володимир-Волинського і Ковельського. На даний час справами єпархії керує преосвященний єпископ Володимир.

          Сьогодні Володимир-Волинська єпархія займає вісім районів північно- західної частини Волині. Вона складається з 12 благочинь, налічує 226 храмів, 4 монастирі, 220 священнослужителів. Тут діє 172 недільних школи з 5,2 тисячами учнів, Православний центр, Богословська студія, благодійні братства, регентська школа,парафіяльні бібліотеки, літній табір для дітей-сиріт ( «Храми Волині» Луцьк Вісник 2004).

2.     Святотроїцька церква с. Селець

        

       На високому березі тихоплинної річки Луга у селі Селець стоїть  Свято-Троїцька церква. Це місце віддзеркалює не тільки любов віруючих сердець до Творця і Спасителя, а й кращі прагнення наших людей, його святі почуття.  Це місце сповнене духом людської радості і горя, співчуття, ненависті, втіхи і страждань. Тут люди молилися і за першим покликом дзвону збиралися на захист віри.

 

Фото 1. Загальний вигляд Свято-Троїцької церкви с. Селець

 

      Учасники експедиційного загону Селецької загальноосвітньої школи вивчали історію місцевої церкви. В процесі знайомства з історичним минулим Свято-Троїцького храму зустрілися з настоятелем святині отцем Олександром. Він розповів, що перша згадка, яка збереглася з опису, складеного а 1895 році блаженної пам»яті отцем Никанором Абрамовичем, показує, що храм святого Архістратига Михаїла в селі Селець почав будуватися в 1821 році і закінчений у 1840 році дідичами, або, як їх називали, графами Селецького  «майонтку» Михаїлом (Коронним підчашим) і його сином Феліксом Чацькими з благословіння Преосвященного Стефана – православного єпископа Волинського і Житомирського, від якого  у свій час на це була видана храмозданна грамота від 24 травня 1826 року під номером 36.

        На даний час  Селецька церква – це цегляна  споруда на мурованому фундаменті у вигляді хреста на схід алтарем. Храм однопрестольний. Унікальною в цій місцевості є дзвіниця церкви. Вона знаходиться на цвинтарі, окремо від церковного приміщення і має вигляд мурованої стіни з чотирма вікнами, у яких підвішені дзвони. Довжина стіни  8,35 метра, висота – 4,5 метра.Дзвіниця побудована стараннями прихожан в 1790 році після приїзду в село митрополита Леона Кишки. На думку о. Олександра, дзвіниця побудована в католицькому стилі ( вплив сім»ї Чацьких).  Будівля добротна, збереглася до цього часу без явних ушкоджень.

Фото 2. Дзвіниця церкви в католицькому стилі

 

           У 1688 році на західній окраїні села було збудовано католицький костел світої Трійці ( повністю зруйнований у 1951 році). Костел діяв до 1939 року. Очевидці пригадують гарні образи в ньому, про які говорили, що ікони були намальовані Беатою Чацькою з роду Потоцьких ( 1758-1821) – досить відомою художницею-аматоркою, вишивальницею та господинею  палацу, образ якого зберіг нащадкам художник Наполеон Орда. Костел у 40-их роках минулого століття було повністю зруйновано і його залишками вимощено проїзжу частину долини річки Луга. У 1996 році при сприянні сільського голови Богославця Івана Петровича поляки встановили на місці костелу пам»ятний хрест.

 

                 Селецький маєток  Мал. худ. Н. Орди  

 

       До 1923 року православний храм носив назву Свято-Михайлівський, а з 27 квітня 1923 року згідно з резолюцією Високопреосвященного архієпископа Діонісія церкву перейменовано на честь святої Трійці з поданням храмової ікони «Святої Трійці під дубом Маврійським». Храм має довжину 28 метрів, ширину – 12 метрів і висоту 16 метрів.

         На церковному цвинтарі, розповідає о.Олександр, стоять три муровані хрести. Північний хрест побудований на місці  престола стародавньої, вже не існуючої церкви святого  Архістратига Михаїла.

                                      

 

Фото 3. Північний хрест. Місце, де знаходився престол першої церкви

 

Вона була побудована з дерева у 1676 році і перенесена в 1841 році на кладовище в урочищі «Дичина». Там ця церква, як каплиця, простояла до 1896 року і була знесена. На її місці збудували нову, Свято-Воскресенську церкву. ( Інформація  взята з опису священника Никанора Абрамовича і псаломщика диякона Іоанна Залуського).  Церкву на кладовищі збудував священник села селець Євстафій Іванович Тучемський своїми коштами і з допомогою парафіян. Про це є запис на престолі, який колись знаходився в церкві с. Селець. Престол цей на даний час переданий в користування Свято-Пантелеймонівському храму. На кришці престолу є напис:»Освятися сей жертовник Господа и Спаса нашего Исуса Христа во храме в честь святого воскресения  Господа и Спаса нашего Иисуса Христа во селе Селец при державе Благочестейшего Самодержавейшего Великого Государя нашего Иператора Николая Александровича и вся Руси по благословению високопреосвященейшего Модеста архиєпископа Волинского и Житомирского при настоятеле Селецкого прихода священника Євфстахия Тучемского  иже с женой своєю Фефаилой создан храм етот в лето от сотворенія мира ( 7406) от рождества же плоти бога слова ( 1898) месяца сентября в 20-ий день основан же храм в селе Селец».

           Село Селець є батьківщиною відомої вченої – професора математики, астрономії і філософії Олени Іванівни Полонської – надзвичайно талановитої людини. Довгожитель села Захарчук Ганна пригадує, як мала «Льоля» ( так називали Олену в дитинстві) бігала до православного храму, а мама відвідувала костел. Тато тим часом збудував на зарічній частині села  муровану школу, за що  в подарунок одержав іменну зброю ( шаблю).

               Досліджуючи історію церкви, члени експедитційного загону одержали цікаві відомості про церкву 20-их років минулого століття. Церква у власності мала майже 37 десятин  землі, із них орної – 30 дес. І луків -7 десятин. Із них 7 десятин церква завжди передавала для користування найбіднішим селянам села. Збереглася карта церковних земель станом на 1926 рік.

 

  Карта церковних володінь станом на 1926 рік           

 

       

 

 

Збереглися дані про Селецьку парафію  цих часів.

 

Села	Кількість господарств	Населення		Разом
		чоловіки	жінки
Селець	71	262	292	554
Чесний Хрест	60	238	243	481
Мар»я Воля	22	83	89	172
Всього	153	583	624	1227
-євреїв	9	34	36	70
-католиків	20	79	81	160
-уніатів	25	98	112	210
-баптистів	2	4	3	7

Дані про населення парафії станом на 1925 рік

 

         Дохід із земель церква мала у розмірі 1200 злотих, заробітня плата священника становила 800 злотих, консисторія доплачувала йомук ще 400 злотих. Для порівняння наводимо відомість про те, що корова чи кінь в ті часи коштували від 600 до 800 злотих.

        Отець Олександр зазначив, що  з усією гіркотою в серці треба визнати, що минуле  20-те століття було найкривавішим в  історії православ»я. Дві світові війни, революція, поневолення Волині різними загарбниками наклали свій відбиток на наші святині. Великої руйнації зазнали наші храми в післявоєнні роки, коли гнітило душу радянське атеїстичне засилля. Проте храм святої Трійці у цій боротьбі вистояв, він ніколи не був закритим, зганьбленим і потоптаним, а завжди був відкритий для людей, для їх радощів і горя.

 

 

 

 

 

3.     Наша церква – наша святиня.

 

            Члени експедиційного загону школи,  досліджуючи історію церкви, провели опитування серед учнів, їх батьків і вчителів про їх ставлення до християнської моралі, до храму,  до віри в Бога.

            Один із учнів школи 8 класу роздумує про християнські моральні цінності у ХХІ столітті: «ХХІ століття – вік технічного прогресу, значних відкриттів. Людське життя наповнене різними захопленнями, розвагами, не завжди корисними. Молодим дуже легко розгубитися у виборі привильного шляху, адже стільки спокус: мобільні телефони, комп’ютери, телевізори з новими надпотужними антенами, з екранів яких часто лине бруд, пропагується насилля, несправедливість. Захопившись віртуальним життям, людина забуває про добро, справедливість, любов…

             А що ж буде далі? Адже майбутнє усього світу залежить від того, які моральні цінності пануватимуть сьогодні в наших серцях.

              Мої прадіди, дідусі, батьки і я  - православні християни. У нашому роді з покоління в покоління передається віра в Бога, Його Сина Ісуса Христа, уміння жити за їхніми заповідями. Їх не так уже й багато, вони лаконічно відображені у мудрій книзі Біблії. Я думаю,  що якби усі люди знали і, головніше, їх дотримувалися, то зла у світі було б набагато менше.

              Є заповідь, яка закликає: «Шануй батька свого і матір свою, щоб добре велося тобі, і щоб ти був довголітній». Хто ж у світі найрідніший за батька та матір? Вони єдині – це люди, які дали нам життя! Хочемо жити у любові й радості, у добрі та злагоді, то шануймо і поважаймо своїх батьків! Якщо ж ти не завжди слухняний та добрий, коли навіть у думціє щось негарне, то ти вже порушуєш цю заповідь. Якщо це так, то не питай, чому у тебе не складається так, як би хотілось.

             Ще одне золоте правило звучить так: «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви». Чи не завжди ми добримуємось його? Я впевнений, що ні. Людина занадто себе любить і не може правильно оцінити ситуацію, подивитися на седе збоку. Отже, учімося добре ставитися одне до одного, привітно розмовляти, любити і поважати, не кривдити ближнього.

               У посланні до Матвія є звернення: «Не судіть ближніх своїх, не судіть, щоб і вас не осудили», дотримуючись якого можна було б уникнути багато зла.Адже всі люди на землі різні, нема двох однакових, навіть близнята різняться звичками, уподобаннями, вадами. Ідеальних людей не існує, отже й самі не ідеальтні.

               Я добре запам’ятав притчу про слухняного і неслухняного синів, яка навчає бути слухняним і не боятися розкаятися у своїх гріхах, не ховати лихий непослух за добрими словами.

                Наш народ завжди був високодуховним, дотримувався заповідей Божих. Про це свідчать прислів'я: «Хто не працює, той не їсть», «Не одежа красить людину, а добрі справи», «Робиш добро, не кайся, робиш зло, зла й сподівайся», «Не копай яму іншому, бо сам у неї впадеш» і інші.

                 Християнська мораль заснована на Господевій науці, вічна, незмінна для всіх людей, у всі віки. Тож і у ХХІ столітті треба жити за законами Божими, тоді суспільство буде не лише технологічно розвинуте, а і високоморальне і духовнобагате.»

                  Молода мама ділиться своїми думками про значення церкви у її житті: «Церква для нашої сім’ї відіграє дуже важливу роль. Уже двадцять перше століття, а у хаті є ще старовинні образи на покуті та вишиті бабусині рушники. «Не робіть цього, он Бозя дивиться» так завжди навчала нас мама і бабуся, а зараз і я це приказую своїх донечці.

                  Хрестини, весілля чи, навіть, похорони – завжди звертались до церкви. Хрестини для сім'ї символізують приєднання людини до храму, до релігії, а шлюб – як благословення Боже на сімейне життя.

Фото 4. Таїнство вінчання

               

                 Двічі на рік усі члени сім’ї йдуть до сповіді, щоб очиститися від гріхів і прийняти Святе Причастя. Стало доброю традицією ходити до церкви сім'єю. І тепер уже й найменші  члени сім'ї теж відвідують храм Господній. Сім'я неодноразово надавала церкві фінансову допомогу для ремонту. Кожному справжньому християнину хочеться, щоб храм у селі був гарний, доглянутий. Саме тоді над жителями витає Божа Благодать».

               Де нам у теперішньому світі, сповненому гонитви за матеріальними благами, відшукати цю спрагнену гармонію душі і тіла?  Як нам, забувши про  меркантильні інтереси, зустріти Господа?

                Відповідь на це питання дає  нам Священне Писання, котре розповідає,  як перші послідовники Христа «...щодня однодушно перебували у храмі, хвалячи Бога».

Фото 5. Благословення випускників школи

 

               Вони, як безпосередні свідки Ісусового вчення, глибоко усвідомлювали, що храми є дійсно тим Домом Молитви, в якому щодня й щохвилини кожен віруючий здатний доторкнутись до Божественного Спасителя й зцілити  свої внутрішні недоліки та хвороби з допомогою благодаті, яка щедро дарується Ним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

 

1.     «Храми Волині»  (фотозбірник) Луцьк ВІСНИК 2004

2.     Довідкові матеріали настоятеля Свято-Троїцької церкви с. Селець о.Олександра

3.     Роздуми учнів і їх батьків про роль церкви в житті людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

 

 

Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів с. Селець

Номінація ” Історія міст і сіл України. Краєзнавство”

_______________________________________________________________

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(Життя і наукова діяльність астронома

Олени Іванівни Казімірчак-Полонської)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

с. Селець – 2012 рік

 

 

 

 

 

 

Автор проекту: Вчитель історії і правознавства   загальноосвітньої школи  I-II ступенів с. Селець  Бігун Микола Миколайович.

 

 

Номінація: Історія міст і сіл України. Краєзнавство

 

 

 

Перелік шкільних навчальних предметів: Історія, українська література, інформатика.

 

 

Клас та вік учнів, які брали участь у проекті: Учні 8-9 класів (13-15 років )

 

 

Опис проекту:

       Життя жінки-вченого в галузі астрономії, дослідниці закономірностей руху короткоперіодичних комет, доктора філософії, астрономії, фізико-математичних наук та доктора богослів»я і водночас черниці Олени Іванівни Казімірчак-Полонської нагадує легенду. Їй випало власною долею виміряти всі драми і трагедії 20-го століття і залишити вагомий слід у науковому світі, показати силу, мужність і потужний інтелект жінки-вченого.

        Народилася  на початку 20-го століття у дворянській родині Полонських у батьківському маєтку, який знаходився на пагорбі у західній частині села Селець.  До недавнього часу біографічні відомості та наукова діяльність широкому загалу, зокрема землякам Олени Іванівни, була невідома.

         Під час виконання проекту учні школи, використовуючи різноманітні джерела інформації (матеріали науково-практичних конференцій, зустрічі з колегами Полонської, спогади  старожилів села, матеріали періодичних видань,  фото і відеоматеріали, ін.), намагалися найбільш повно відобразити життєвий шлях і діяльність Олени Іванівни, показати її інтелект, силу волі  і стійкість у життєвих незгодах та безмежну віру у Боже Слово і Божу Благодать.

       

 

Основні завдання проекту:

 

Ключове завдання:

 

Опис життєвого шляху, наукової та релігійної діяльності Олени Іванівни Казімірчак-Полонської.

 

Тематичні завдання:

 

1.     Дослідження території, на якій було розміщено маєток Полонських.

 

2.     Біографічні відомості життя Олени  Іванівни Казімірчак-Полонської.

 

3.     Наукова і релігійна діяльність. Вшанування пам»яті великого вченого.

 

Змістові завдання:

 

1.     Збір спогадів старожилів села про маєток Полонських, їх сімейне життя

2.     Налагодження ділових зв»язків з гуртківцями луцького міського центру науково-технічної творчості школярів.

3.     Аналіз матеріалів ЗМІ про О.І. Полонську.

4.     Запис спогадів колег про життя і діяльність О.І. Полонської.

5.     Підготовка текстового і фотоматеріалу до шкільної експозиції.

6.     Оформлення опису життя і діяльності О.І. Полонської

 

 

Етапи проекту:

 

 

№	Етапи роботи над проектом	Зміст діяльності учнів	Функції керівника
1.	Підготовка до проектування	Обговорення предмета пошукової діяльності і дослідження: біографічні відомості, наукова та релігійна діяльність О.І.Казімірчак-Полонської	1. Заява задуму учнівському та педагогічному колективу. 2. Характеристика методу проектів. 3. Знайомство із змістом проекту. 4. Мотивація пошуку. 5. Допомога у постановці знань.
2.	Планування	1. Вироблення плану дій: - визначення джерел інформації; - вибір способу збору інформації; - вибір методів аналізу інформації; - формування уявлень про бажані результати (форма звіту); - встановлення критеріїв оцінки результату і процесу; - розподіл завдань між членами проекту. 2. Планування завдань. (пари учнів)	1. Висловлення припущень. 2. Висунення пропозицій. 3. Корекція плану та завдань
3.	Дослідження	- збір інформації; - вирішення проміжних завдань; - анкетування; - робота з літературою, відео і фотоматеріалами	1. Спостереження за роботою. 2. Непряме керування діяльністю (поради, консультації тощо
4.	Результати.	1. Аналіз інформації 2. Формулювання висновків	1. Корекція підсумкових матеріалів. 2.Спостереження за ходом обробки результатів та аналізу інформації
5.	Оформлення звіту. Підготовка до презентації	1. Узагальнення та класифікація зібраних матеріалів. 2. Виготовлення ілюстративного матеріалу ( фото і відеоматеріали) 3. Підготовка презентаційних інформаційних матеріалів  ( тестовий і слайдовий матеріал) 4.Складання сценарію презентації.	1. Консультування. 2. Корекція
6.	Презентація.	Показ результатів у формі усного звіту, звіту з  демонстрацією матеріалів, письмового звіту тощо.	1. Сприйняття звіту 2.Постановка доцільних запитань.
7.	Оцінка проектної діяльності та її результатів	1. Колективне обговорення. 2. Самооцінка результатів і процесу дослідження за встановленими критеріями	Оцінка зусиль учнів, їх креативності , якості використання джерел, не використаних можливостей, творчого потенціалу, якості звіту.
8.	Післяпроектні дії	1. Корекція. 2. Використання проектних результатів	1. Корекція навчальної та позанавчальної діяльності.

 

 

 

Дидактичні  матеріали:

 

1.Усне опитування учнів.

 

2. Аналіз відео і фотоматеріалів.

 

Методичні матеріали, що використовувались в ході проекту:

 

1 Вчительська презентація ‘’ Олена Іванівна Казімірчак-Полонська’’

 

2 Відео презентація ( відеофільми виробництва телестудій м. Луцька і Херсона).

 

3 Учнівська  презентація  ‘’ Ви не згасли, зорі ясні ‘’

 

 

Результати проекту:

 

-         Поглиблено знання учнів з історії рідного краю.

-         Вивчено життєвий шлях великої землячки, астронома Олени Іванівни Казімірчак-Полонської.

-         Підготовлено фото і відеоматеріал з історії життя О.І. Полонської.

-         Записано спогади старожилів села, які пам»ятають родину Полонських.

-         Підготовлено матеріали для шкільного музею історії життя та наукової діяльності О.І. Казімірчак-Полонської.

-         Підготовлено опис життя і наукової діяльності Олени  Іванівни.

-         Налагоджено ділові зв»язки з центром науково-технічної творчості школярів м. Луцька.

-         Учні школи здобули вміння і навики дослідницької і пошукової роботи аналізу і узагальнення фактичного матеріалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

         Влітку 2010 року с. Селець відвідала група гуртківців обласного  Центру науково-технічної творчості учнівської молоді на чолі з керівником Остапчук С.О. Гості із Луцька цікавилися  минулим села, зокрема  залишками палацового комплексу у Сельці, життям і діяльністю його останніх господарів Полонських, у сім»ї яких народилася відомий астроном, доктор філософії Олена Полонська, дитинство якої пройшло у Сельці. Краєзнавці школи подружилися з луцькими гуртківцями, обмінялися інформацією про палац Чацьких ( пізніше Полонських), прослухали лекції про астрономію і роль у її розвитку Олени Полонської, оглянули місця, де пройшло її дитинство.

         За  рішенням ЮНЕСКО (організації об`єднаних націй з питань освіти, науки і культури) 2009 рік було оголошено роком астрономії. Тому наша  пошукова група вирішила зібрати матеріали і  розповісти  гуртківцям про жінку-астронома Олену Полонську, доля якої  пов`язана з Волинню і с. Селець Ця людина  уже відійшли у вічність, у її була складна і тяжка   життєва дорога, однак у ній поєднувалась висока духовність і любов до зоряного неба, високий інтелект і людяність, захоплення наукою і вічне дерзання. Той науковий і духовний спадок, який  залишила  по собі  Олена Казімірчак-Полонська дає нам право розпочати розповідь про її словами «Ви не згасли, зорі ясні!».

          19 листопада 2011 року у Луцьку відбувся відкритий астрономічний лекторії, присвячений 109 річниці від дня народження О.І. Казимірчак-Полонської. На цьому лекторії були присутні декан фізичного факультету ЛДУ ім. Л. Українки, член-кореспондент АНУ, професор фізико-математичних та астрономічних наук Чурюмов К.І, гості із астрономічної обсерваторії ЛНУ ім. І. Франка, дослідник життєвого шляху Полонської, працівник науково-технічного центру учнівської молоді м. Луцька  Остапчук С.О., краєзнавці із с.  Селець. Всі вони дали високу оцінку наукової діяльності Олени Іванівни, розповіли про пам»ятні зустрічі з нею, про ті моральні цінності, які вона пронесла через усе своє складне життя.

 

                               Фото 1. Доповідь член-кореспондента НАУ Чурюмова К.І

 

 

 

 

Селецький маєток. Дитинство.

        

              В далекому 1902 році у невеликому  волинському селі Селець, що  розташувалось на правому березі річки Луга неподалік древнього Володимира  у дворянській сім`ї Івана та Євгенії Полонських  народилась донечка. Ім`я їй дали Олена. Сталася ця подія 21 листопада, в пору, коли Земля попадає в інтенсивні метеорні потоки. І, можливо, краса і велич нічного зимового небозводу визначила долю майбутнього астронома. Адже відомо, що хоча ми не пам`ятаємо подій раннього дитинства, враження від них закарбовуються у підсвідомості і можуть стати  спонукою наших  вчинків через  десятки років. Батьки Олени незадовго до її народження стали власниками  Селецького  маєтку, який ще з 1785 року належав  родині Чацьких.

         Наприкінці 18 століття відомий публіцист, старший брат вченого Тадея Чацького, Михайло розпочав спорудження палацового  комплексу на околиці села Селець. 

         Як припускають дослідники,  уже в проекті палацу та  парку  позначився вплив майбутньої дружини Чацького,  Беати. Палацовий комплекс складався з трьох двоповерхових будинків, з`єднаних галереями. Понад сотня кімнат – зали, кабінети, спальні, бібліотека і навіть свій театр вражали волинську знать. Свого часу в маєтку Чацьких  побувала чи  не вся шляхетська еліта  краю, титуловані французи-емігранти, офіцери-роялісти корпусу принца Людовіка Йосипа Нопде, штаб якого розташувався в Дубні.

 

 

 

 

          Фото 1.  Палацовий комплекс Чацьких в с. Селець  ( Мал. Наполеона Орди)

 

                   Як припускають дослідники,  уже в проекті палацу та  парку  позначився вплив майбутньої дружини Чацького  Беати. Палацовий комплекс складався з трьох двоповерхових будинків, з`єднаних галереями. Понад сотня кімнат – зали, кабінети, спальні, бібліотека і навіть свій театр вражали волинську знать. Свого часу в маєтку Чацьких  побувала чи  не вся шляхетська еліта  краю, титуловані французи-емігранти, офіцери-роялісти корпусу принца Людовіка Йосипа Нопде, штаб якого розташувався в Дубні.

         Беата Чацька – відома художниця-аматорка та вишивальниця походила з роду Потоцьких. Вона зуміла свій тонкий художній смак та шляхетне виховання передати дітям. В одному з корпусів палацу Чацьких була  розташована колекція старожитностей і книгозбірня. Щоденники, родинні хроніки, періодичні видання, книги – все це було  систематизовано, описано і відкрито  для користування  широкому загалу. Чацькі  вважали, що на Волині, значно віддаленій від  культурно-освітніх центрів кожен дворянин-власник книгозбірні мусив її «для земляків... навстіж  відкрити» [5].

         Справу Михайла Чацького продовжив його старший син Фелікс, що  успадкував маєток. Будучи головою освітньої комісії в Кременці, він до кінця життя не  полишав ідею створення єдиного каталогу всіх приватних  бібліотек з метою долучення їх, як філій, до Варшавських. Однак після  смерті Фелікса Чацького його дружина Варвара-Марія не зберегла того, що створювали два покоління Чацьких. Колекція старожитностей і книгозбірня були  розділені між непрямими спадкоємцями (власних  дітей у Фелікса та Варвари  Чацьких не було). Маєток розпродано.

         В палаці, який разом з частиною маєтку придбала сім`я Полонських, залишилась і частка знаменитої бібліотеки Чацьких. Навкруги палацу, на мальовничому крутому березі Луги з великим озером-ставом, розкинувся прекрасний парк. З рідкісними породами дерев та кущів, романтичними  алеями, розмаїттям квітів. Неподалік верхнього будинку знаходився рукотворний пагорб правильної конічної форми з альтанкою. У теплу пору року в альтанці на пагорбі Полонські пили ранковий чай. Звідтіль відкривався чудовий  краєвид на навколишні луги, села, Зимненський монастир.

 

                      Фото 2. Залишки пагорба, на якому стояла альтанка Полонських

       Серед цієї гармонії творіння рук людських і сил природи зростала маленька Олена. Іван  Михайлович Полонський, батько  дівчинки, у свій час закінчив Петербурзький  університет. Можливо саме він прищепив дочці любов до точних наук та астрономії. Мама, Євгенія Миколаївна, була  випускницею Московського інституту благородних дівиць.

         . Діти Полонських (в Олени була старша сестра Віра та молодший брат Євген) навчалися мов, гри на музичних інструментах, основ природознавства. Домашня  бібліотека відкривала прекрасні можливості для різностороннього розвитку. Любов до музики, мистецтва, літератури, прищеплена в дитинстві, збережеться в Олени Полонської на все життя. Як на все життя залишаться теплі спогади про  дитинство, проведене в чарівному куточку Волині поблизу княжого града - Володимира.

                                        Фото 3. Олена із старшою сестрою Вірою

                                                      у Селецькому маєтку

2. Роки навчання. Духовне становлення.

         В біографії Олени Полонської, записаної для Волинського краєзнавчого музею її луцькою подругою Вірою Олександрівною Огібовською, сказано, що  навчалась Олена в кількох гімназіях – Варшавській, Петербурзькій, Новгород-Сіверській та Луцькій. Спочатку ми  думали, що це пов`язано зі службою батька. Однак, швидше всього, з літа 1914 свої умови почала диктувати І-а світова війна, а згодом - жовтнева революція в Росії. В Луцьк сім`ю Полонських у тривожному 1918 р. вислала радянська влада. Олену Полонську одразу зарахували  ученицею приватної жіночої гімназії Г.М.Коленко. Яким був цей останній гімназійний рік для юної Полонської?

         У січні-листопаді 1918 року в Луцьку, як і на більшості  території Волині, до влади  прийшли  більшовики. Однак 19 лютого, порушивши перемир`я з Росією, кайзерівська Німеччина «відгукнулась» на заклик Центральної Ради і розгорнула наступ по всьому фронту. 19 лютого німецькі солдати з угрупування генарал-полковника А.фон Лізінгена вступили в Луцьк. Окупувавши на початку березня Київ, німці розпустили Центральну Раду. А квітневий «з`їзд хліборобів» обрав  гетьманом колишнього царського  генерала Павла Скоропадського. У грамоті до народу гетьман проголосив утворення Української  держави, а себе - її верховними правителем. В Луцьку поновила роботу міська дума. Але закони диктує німецьке командування. В місті встановлюється  комендантська година, забороняються будь-які збори чи з`їзди, на потреби окупаційних військ з міста вивозять все, що можна вивезти. У зв`язку з масовим безробіттям влітку 1918-го в Луцьку відкривається  біржа праці. Нестача продуктів харчування призводить до голоду, небаченої дорожнечі і спекуляції. Після мітингів 1-го травня, липневого страйку залізничників, виступів селян позиції інтервентів на Волині значно ослабли. 2 жовтня підняли бунт німецькі солдати Луцького гарнізону. Придушувати повстання прислали цілу дивізію з кулеметами, що привело до численних жертв з обох сторін.

         У жовтні – в Австрії, а в листопаді - в Німеччині відбулися буржуазно-демократичні революції, що прискорило крах німецької окупації України. У другій половині листопада спільними діями українських повстанських полків та частин Червоної Армії розпочалось визволення України. 22 грудня 1918 року Луцьк зайняли петлюрівці. Луцька міська дума вітала новий орган влади України - Директорію. Зміна влади попри проголошені свободи нічого хорошого для населення  міста не принесла. Командування петлюрівських загонів узаконювало конфіскацію продовольства, меблів, коней, возів та іншого  майна. В лютому 1919-го, через неявку новобранців на призивний пункт, проводиться примусова мобілізація – юнаків забирають до війська прямо на вулицях міста. Супротив  населення військам і владі наростає.  Ревкоми, створені  більшовиками в Луцькому, Рівненському, Дубнівському та інших  повітах, готують виступи місцевих загонів.  Та 27 травня 1919 року над Луцьком з`являються польські аероплани, а 29 травня в місто вступають частини польського війська під командуванням генерала Карніцького. На Кафедральній площі  відбувається мітинг, який  завершується словами Карніцького: «Тут буде Польща! Нехай живе Польща!».

         Яку силу волі потрібно мати  молодій дівчині, щоб за цих обставин наполегливо опановувати гімназійний курс і блискуче завершити його! Закінчивши гімназію з золотою  медаллю, Олена починає підготовку  до іспитів за курс чоловічої гімназії. Склавши їх, вона  отримує атестат зрілості, який дає можливість  продовжувати  навчання в університеті.

           Полонським повернули селецький маєток. З палацового комплексу уціліла лише  одна  будівля. Дві інші розібрали на будівництво дамби. Однак  про спокійне  відновлення господарства годі й думати. Весною 1920 р. Червона Армія розпочинає похід  проти білополяків. 3 серпня будьонівці Першої Кінної  вступають в Луцьк. У місті та навколишніх селах відновлюється  радянська влада. Однак 17 вересня цього ж року в Луцьк повертаються білополяки. За мирним договором від 18.08.1921р. між представниками  РСФРР і УРР з одного боку та Польщею – з другого Луцький, Володимир-Волинський, Дубнівський, Ковельський, Рівненський та  частини чотирьох інших повітів відійшли до Польщі. Луцьк  стає центром новоутвореного Волинського воєводства.

               Матеріальне становище сім`ї Полонських, очевидно, ускладнилось. І Олена, прекрасно володіючи польською (а ще – німецькою, англійською, французькою, італійською, російською, українською мовами) влаштовується  працювати  в Луцький  окружний суд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

 

                                  Фото 5. Луцький окружний суд

          В той час у Львові, який  після розпаду Австро-Угорської імперії разом зі всією Галичиною відійшов до Польщі, відбуваються реформи в університеті. Міністерство освіти Польщі спеціальним розпорядженням від 18 листопада 1918 р. бере університет під свою опіку, присвоївши йому ім`я короля Яна Казимира. Мовою викладання стає польська і латина (на теологічному  факультеті). Кафедри з українською мовою закриваються, за  кілька років звільняються з роботи всі професори і доценти – українці. Вступ  української молоді до університету обмежується. До 1924 р. університет  складався з чотирьох факультетів, один з яких - філософський розпорядженням Міністерства освіти від 31 жовтня 1924 р. було поділено на два окремі факультети: гуманітарний і природничо-математичний.

         У 1922 році на філософський          факультет поступає Олена Полонська. Здібності до точних наук, знання мов, дали їй можливість вільно почувати себе в нових  умовах. Крім  того, батько Олени – поляк (принаймні, так  стверджує найстарша жителька села Селець Ганна Захарчук, що дівчиною працювала в Полонських). І хоч для Західної України панування Польщі не було благом, все ж «поганий мир краще доброї війни». З 1924 року Олена успішно продовжує навчання уже на новоствореному природничо-математичному факультеті, займається на кафедрі  астрономії. Саме під час навчання в університеті остаточно формується світогляд  дівчини.

         Сім`я Олени не була  релігійною. Хоч батько ходив в костел, а мама з дочками - в православну  церкву, це була, радше, данина традиції. Однак  селяни в Сельці  зауважували, що пані часто  пропускала церковну службу: «сидить у себе на другому поверсі і книжки  читає, а Льоля (так звали Олену в сім`ї) з дівчатками сільськими біжить в церкву». (Житель с. Селець Г. Захарчук)

         Буремні  роки війни, революції, зміна влади, кордонів, держав не могли  не вносити сум`яття в душу юної  Олени. Яким ідеалам служити, за ким іти, що в цьому змінному світі може дати душевний спокій? Не отримавши відповіді на ці  запитання на шляхах  раціонального знання, дівчина в молитовному пориві звернулась до небес: «Для чого, в ім`я чого дається  людині життя?...» Це сталося дома, в родинному маєтку. В момент  душевного неспокою Олена  піднялась на пагорб-курган в селецькому парку.

І раптом ... чудесно змінилось все навколо: дерева, кущі, вода в озері, хмари в небі. За якусь мить  побачивши  чудесне перетворення навколишнього  світу, відчувши всю  красу землі, вона зрозуміла - це Його відповідь, Його присутність. Тоді ж, в момент Богоявлення, Олена приймає  рішення: віднині всі  наукові дослідження її будуть присвячені доведенню існування Божого буття «через премудру будову світу». Так визначилось у свідомості  дівчини прагнення пізнати  Творця через його творчість.

У Львові Олена стає активною учасницею християнського студентського руху. В кінці вересня 1923- го її делегують  на  І з`їзд РСХР, що відбувається з 1 по 8  жовтня  в моравському місті Пшерів. В Чехії на той час  була  зосереджена інтелектуально-духовна еліта еміграції з  Росії. Тому на з`їзді присутні  багато  російських професорів. Одним з організаторів з`їзду був отець Сергій Булгаков.                     Фото 6. Духовний наставник О. Полонської

                                                     протоієрей Сергій Булгаков

Він на той час викладав богослов»я на юридичному російському факультеті Празького університету, здійснював богослужіння в Празі і Пшибрамі та  релігійне керівництво студентів, що  сповідували православ»я. Сергій Булгаков, син священика, в часи навчання в Орловській духовній семінарії пережив духовну кризу і втрату віри. Закінчив юридичний факультет Московського університету і присвятив себе політекономії. Однак, після поїздки в Німеччину, повертається  в християнство. У 1918 році отримує  сан священика, а  у 1922 році змушений виїхати за кордон.

         З травня 1923 року до 1925 року Булгаков живе в Чехословаччині,  яка на той час  була центром російської еміграції. Згодом  переселиться  в Париж, де  стане професором Православного богословського інституту, відомим  богословом, екуменістичним  діячем.

         Перша зустріч з Сергієм Булгаковим справила на Олену Полонську глибоке враження. Людина потужного інтелекту, глибокої віри, високих моральних якостей протоієрей Булгаков був втіленням ідеалу служіння Богу. Відчувши у юній львівській студентці споріднену душу, отець Сергій  благословляє її  на заняття  наукою і здійснення християнського місіонерства.  Відтоді  отець Сергій  Булгаков стане її духовним  наставником і Вчителем до кінця свого життя.

         Будучи  студенткою, Олена змушена  перервати навчання. Через хворобу  батька запущені справи в маєтку, то ж дівчина на деякій час стає  управляючою: правильно оформляє ділові папери, приводить до ладу  господарство, розраховується з боргами.

         Після  цього вона  продовжує  заняття у Львові і успішно закінчує університет у 1928 році. Природничо - математичний (згодом фізико-математичний) факультет дає  студентам ґрунтовні знання з фізики, хімії й астрономії і блискучу математичну  підготовку. Адже в роки навчання Олени Полонської тут створюється міцний науковий  колектив, відомий як «Львівська математична школа». Керівником її  стає Стефан Банах (1892 – 1945), автор праці «Теорія лінійних  операцій полів». Ґрунтовні знання з вищої математики допоможуть Олені в майбутньому.

         Здібну випускницю залишають в університеті – асистентом кафедри  астрономії, де  вона працює у 1928-1929 роках. У 1930 році Олена переїжджає до Варшави, де влаштовується позаштатним асистентом осії астрономічної обсерваторії Варшавського університету. На талановиту й сумлінну асистентку звертає увагу відомий вчений, патріарх  польської  наукової школи з небесної механіки Міхал Камінський.

М. Камінський у 1903 році закінчив Петеробургський  університет. У 1903-1908 роках  працював в Пулковській обсерваторії. У 1914-1920 був  астрономом  військового порту у Владивостоці. В 1920-1922 роках працював в Японії. У 1922 році  переїхав в Польщу. З 1923 – професор  астрономії та директор обсерваторії Варшавського університету. У 1935 році  саме  Камінський  організував астрономічний відділ метеолабораторії на горі Піп-Іван (Чорна гора). Предметом  досліджень Камінського було вивчення руху  комет, зокрема  комети Вольфа і Галлея. Ці загадкові об`єкти зацікавили  молоду дослідницю. На запрошення вченого Полонська вступає до аспірантури. Темою своєї дисертації вона обирає вивчення руху комет, захоплених  великими  планетами  Сонячної системи. У 1934 році Олена Полонська успішно  захищає дисертацію «Про планетоцентричний  рух  комет»  і  здобуває вчений ступінь доктора філософії. Наукову перемогу затьмарює недавня  втрата батька. Маєток знову потребує  порятунку і Олена змушена їхати в Селець. В біографії,  записаній Вірою Огібовською, читаємо: «З 1935 по 1939 роки була  адміністратором  в маєтку  матері Селець, а  наприкінці 1939 року  передала цей маєток сільському  комітету  Радянської  влади».

         В  ці роки  вона  все  ж  відвідує Варшаву,  продовжуючи спілкування з М.Камінським і  роботу над опрацюванням даних  про рух комет. Саме тоді в її життя входить молодий  учений-іхтіолог Леон Казімірчак, що теж працює у Варшавському  університеті. В обох  народжуються  плани життя в Сельці. Олена  мріє  побудувати тут  станцію  спостережень за  небесними об`єктами - філіал  Варшавської обсерваторії.      Леон планує займатися дослідженнями водної фауни в озері-ставку та волинських ріках. У 1936 році молоді люди  одружуються. У 1937 році в подружжя  народжується син Сергій, названий на честь духовного наставника Олени С. Булгакова.

         Льоля і Льолік - так їх  назвали в родині і в селі. Привітна, відкрита, щира Олена викликала  прихильність селян. Тож  ніяких  ворожих дій не чинили вони молодій пані і з приходом Радянської влади, навпаки, просили  залишитись в Сельці. Але Олену чекали комети. У 1940 році вона  влаштовується  старшим науковим  співробітником Астрономічного  інституту у Львові.

 

 

 

3. Війна.

         В кінці червня 1941 року після  активних бомбардувань  у Львів увійшли німці. Почалися  роки воєнного лихоліття, які  стали  важким випробуванням для всієї родини Полонських. Ми не  володіємо  даними, як  пережила  сім`я Казімірчак-Полонської німецьку окупацію Львова і де  в цей час знаходились її сестра  та  брат (за деякими даними вони перед війною виїхали  у Францію). Відомо лише, що  на початку 1944-го на наполегливе прохання чоловіка,  поляка  за національністю,  Олена з матір`ю і сином  переїхали до Варшави. Проблеми з житлом, роботою, хвороби сина  і матері підточували сили, та  не  зламали  духу Олени. Бо  вона  відчувала Божу присутність і підтримку. Одного разу,  в час ранкової  молитви в свідомості жінки  прозвучало: «Вийди з Варшави». Маючи  особистий духовний  досвід, вона зрозуміла - це Його наказ. Залишивши  записку і гроші рідним, Олена  з Сергійком  вирушає з міста в ліс, де у дачному селищі винаймає будинок. Залишивши там сина, Олена  повертається до Варшави, сповістити про це чоловіка й матір. Однак переконати їх швидко зібратися й залишити місто вона не змогла і повертається до сина одна. У Варшаві ж вибухає  повстання, яке німці жорстоко придушують, практично зрівнявши  місто з землею. Чоловік і мати  попадають  в криваве місиво і зникають безвісти. Не втрачаючи надії, Олена вирушає на пошуки рідних. Залишаючи Сергійка на кілька днів, вона обходить концентраційні табори, ризикуючи не повернутись до сина. Тільки глибока віра  і пристрасне слово – звернення   до німецьких  солдатів на їх мові допомогло жінці  уникнути розстрілу у зруйнованій Варшаві. Іншого разу табірний лікар допомагає їй уникнути ув`язнення. Нарешті Олена знаходить матір і дізнається  про долю чоловіка, якого на той час перевели в каменоломні  концтабору в Австрії. Через одного з німецьких офіцерів Олені  вдається  передати посилку Леону і отримати  звістку  від нього. На той час  Полонська   з сином дібралися до Жирадува, батьківщини чоловіка. У квітні 1945 року Олена  дістається Праги. Радянське військове консульство оголосило швидке добровільне  повернення бажаючим в СРСР. Полонська  приймає рішення  їхати. На запитання  полковника, чому вона рветься в Союз, Полонська  відповідає: «Я хочу їхати в СРСР, щоб все  життя покласти на служіння Православній церкві, Батьківщині, науці  і молоді». Розчулений офіцер дає їй візу на поїзд, що вирушає через три дні, пообіцявши згодом допомогти з виїздом в СРСР  й чоловіку. З запропонованих міст Олена вибирає Херсон – теплий клімат так необхідний хворій матері і сину. А ще Херсон   близько Одеси. Саме в Одеській  обсерваторії Олена й Леон домовились залишати звістки про себе на випадок, коли війна  розлучить їх. Леон Казімірчак так і не отримав дозволу  на в`їзд в СРСР, то ж війна таки  розлучить їх – назавжди...

 

4. «Без  любові я  працювати не вмію»

         З 1945 року О.Полонська-Казімірчак починає  працювати в Херсонському педінституті – спочатку  лаборантом, згодом - старшим викладачем кафедри математики. Варшавський диплом доктора філософії в Радянському  Союзі не  приймається. Адміністрація постійно  вимагає підтвердження кваліфікації. Хворий син і мати потребують  догляду і коштів на лікування  та  відповідного харчування. Навчання стаціонару, заочників, підготовчі курси – для хоч якогось  заробітку, безоплатні гуртки, участь у громадських   заходах – необхідна умова  втриматись на посаді. На сон залишається 4 – 6 годин на добу. Мудрий не за віком десятилітній хлопчик  терпляче очікує свою дорогу  матусю і, як колись в лісовому  будиночку під Варшавою, молиться  за неї.

         В післявоєнному Херсоні  процвітає бандитизм. Олену грабують на вулиці, кілька разів злодії проникають в квартиру. Сусіди, замість допомоги,  по  недбалості  спричиняють  пожежу. Залишившись без квартири, Олена  з рідними кілька місяців проводять під  відкритим небом. Єдине, що  втримує  жінку від бажання  піти зі світу – віра в Бога та  відповідальність за сина і матір. Ночами, таємно вона  приходить  до священика, щоб разом помолитися і прийняти причастя.

 

 

 

            Але  найстрашніший удар чекав попереду. Перебуваючи  на лікуванні в санаторії, раптово захворів Сергійко. Його переводять в інфекційну  лікарню  з діагнозом  «черевний тиф». Насправді це був менінгіт, який  лікарі не розпізнали  вчасно. І, посилаючись на режим інфекційної лікарні, не пустили матір до  вмираючої дитини. Тільки в останні хвилини, коли дитина осліпла і почала  метатись в передсмертній агонії, вбитій горем матері дозволити підійти  до сина. Єдине, що змогла сказати  жінка: «Не моя воля, а Твоя нехай буде! І коли забереш його – не відречусь від Тебе!». Сергійко помер.

         Три дні почорніла  від горя мати  провела  в молитвах біля  могили сина. Керівництво інституту не дозволило хоронити Сергійка з священиком, за християнським звичаєм. Відспівували дитя таємно. Але  коритися більше цьому Олена не захотіла і не змогла. Вона  вирішила  залишити інститут,  виїхати з міста, перебування в якому стало для Полонської нестерпним. На прохання адміністрації вузу залишитись, вона  відповіла: «Дирекція педінституту вчинила дуже жорстоко  в годину  смерті мого сина і вбила мою любов до інституту. А без любові я працювати  не вмію. Прощайте».

         Однак і вуз і студенти пам`ятають цю мужню жінку. Серед 22 імен професорів і викладачів Херсонського університету, занесених на  меморіальний  знак, що  встановлений  на честь 90-річчя вузу, є ім`я Казімірчак-Полонської – астронома, доктора фізико-математичних наук.

         «Вона  була променем світла в нашому нелегкому післявоєнному житті» - згадувала її студентка Галина Осипенко (Гаврик). Викладачем Олена Іванівна була прекрасним, всі студенти були буквально закохані в астрономію. Глибоке знання предметів, що викладала,  розуміння музики, живопису, літератури, балету, залишили слід  і любов  до Олени Іванівни в душах її студентів  назавжди.

 

5. «Per  aspera  ad  astra»

         Страждання і туга  переповнюють серце Олени. Втрата єдиного сина, розлука з чоловіком, з рідними, про яких навіть  не можна  згадувати в повоєнному  Радянському Союзі – все це, здається, забирає останні сили. Та жінка розуміє – вона повинна  реалізувати  покликання, ту іскру таланту, яка дається далеко не всім. Полонська  приймає  запрошення директора  інституту теоретичної астрономії АН СРСР М.Ф. Субботіна і  приїздить  працювати в Ленінград.  Тут вона  повністю заглиблюється у наукову роботу, завершує кандидатську  дисертацію і  в 1950 році успішно захищає її. Перед Оленою Іванівною розкриваються перспективи масштабних  досліджень руху комет і улюблена викладацька  робота в Ленінградському  педінституті ім. М.Покровського.

         Та доля готує новий удар. В листопаді 1950 року під час «сталінської чистки» її звільняють з роботи. А зимою 1951р., коли Олена Іванівна  їхала провідати хвору матір і могилу сина, заарештовують. Вісім довгих місяців в Бутирській тюрмі. Близько десяти  слідчих то поодинці, то групами проводили  допити, щоб вибити з нещасної ув`язненної зізнання в шпигунстві та антирадянській діяльності. Але Олена Іванівна не здавалась. Адже єдина  вина її була в тому, що  любила Бога,  людей і свою Батьківщину. І це зрозумів слідчий, який вів її справу впродовж останніх  кількох  місяців. Радянський офіцер-оперативник був  переможений вірою тендітної  жінки, яка  зуміла відстояти свої  переконання там, де ламались міцні тілом, але  не духом, мужчини. Сила  переконання Полонської була  настільки велика, що  офіцер не лише  домігся  її повного виправдання і звільнення, але  й сам став  віруючим.

         В чому зізнався  Олені Іванівні, проводжаючи її на поїзд. Проте про  роботу в Ленінграді після Бутирки  не може  йти й мови. Полонська повертається в Херсон, де  дізнається, що під час її відсутності в лікарні для душевнохворих померла мати.

         Невдовзі Олена Іванівна переїздить до Одеси і у 1953 - 1956 роках викладає в Одеському  педінституті фізику, математику та  астрономію. Тут вона організовує  астрономічний гурток імені Ф.О. Бредіхіна і продовжує займатись  улюбленою наукою. Предметом досліджень знову  є комети. Вона пробує  відповісти  на запитання: звідки беруться ці  загадкові, майже  примарні об`єкти – чи вони народжуються в Сонячній системі, чи є залишками протопланетної речовини? А  може  це  міжзоряні утворення, захоплені Сонячною системою. Задумана нею  грандіозна робота потребує  великих  обчислень. Це  можна  здійснити тільки в  центрі досліджень з небесної механіки, що  входить  до  складу Інституту теоретичної астрономії.

В країні настає «політична відлига» і у 1956 році Олена Іванівна повертається у Ленінград. В інституті теоретичної астрономії (ІТА) вона працює молодшим науковим співробітником відділу малих планет, комет та супутників. Незважаючи на вік, Полонська з успіхом опановує нову справу ­– складання програм для обчислень на ЕОМ. Вона готує на перфокартах величезний масив даних про рух комет за 400 років. Спираючись на власні методики та програми, Олена Іванівна розробляє безперервну числову теорію руху дуже цікавої комети Вольфа за 100 річний (1884-1984) період її спостережень. Одночасно готує монографії, публікує численні наукові праці.

У 1968 році Казімірчак-Полонська захищає докторську дисертацію на тему "Теорія руху короткоперіодичних комет і проблеми еволюції їх орбіт". Це була робота світового значення. Саме за неї того ж року Олені Іванівні Казімірчак-Полонській присудили премію АН СРСР ім. Ф.О. Бредіхіна.

У 1970 році Олена Іванівна розробляє програму і організовує симпозіум №45 Міжнародного Астрономічного Об'єднання на тему "Рух, еволюція орбіт і походження комет".

З 1961 по 1984 рік Полонська опублікувала в СРСР і за кордоном близько 70 наукових праць. У жовтні 1978 року Олені Іванівні вручено "Почесне посвідчення" про те, що малій планеті №2006 присвоєно ім'я Полонська.

На початку 1985 року, будучи уже на пенсії і маючи поважний вік,  Олена Іванівна посилає дві статті на міжнародну астрономічну конференцію у Рим. В цей час вона продовжує роботу, присвячену кометній та метеорній астрономії.

 

6. "В молитві і житті людина повинна дерзати"

Ці слова Олена Іванівна часто повторювала своїм учням – і науковим, і духовним. Бо, починаючи з Херсону, вона вела невпинну підпільну просвітницьку роботу православного місіонера. Втрата рідних, місяці вимушеного безробіття, тюрма, хвороби не зламали дух цієї мужньої жінки. Вона вистояла сама і допомагала вистояти іншим. За прикладом батьків, які за свій рахунок учили співу в Італії талановиту сільську дівчину, Олена Іванівна дала освіту і забезпечила матеріально сліпу дівчинку-сироту, яку зустріла у вагоні електрички.

Незадовго до смерті Олена Іванівна прийняла постриг. При цьому за благословенням Патріарха Олексія їй залишено ім'я Олена, бо життям своїм вона давно готова була до "небесного чину". Матушка Олена виконує об'ємну перекладацьку роботу для Ленінградської Духовної Академії, читає лекції слухачам Академії, студентам духовних шкіл, працює над статтями про святого благовірного князя Олександра Невського та свого духовного наставника богослова Сергія Булгакова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Однак після постригу монахиня Олена стикається з нерозумінням свого призначеного духівника та монашки-"воспреемницы". Лише "в пості і молитві" вбачають вони зміст теперішнього життя Олени. Усе інше – гріховне. Через нервовий стрес матушка Олена втрачає зір. Однак "сила моя в немощі відбувається" – і тут Олена Іванівна не здається. Навіть втративши можливість бачити, а в останній рік – і ходити самостійно, вона, уже легально, збирає общину Сергія Радонежського, працює з лікарями, що створюють єпархіальну лікарню Ксенії Блаженної для одиноких і старих людей.

30 серпня 1992 року монахиня Олена, для світу – Олена Іванівна Казімірчак-Полонська померла.

Після смерті матушки Олени ті, хто дорікав їй за відсутність смирення зрозуміли: матушка була в зовсім іншому духовному віці, ніж її релігійне оточення. Вона була старицею серед немовлят. Не "опущені очі і хустинка", а мудра поведінка, прийняття існуючих обставин і – дерзання. Ідучи з земного життя вона залишила як заповіт свої останні слова: "Вище! Вище!"

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Олена Іванівна Казімірчак-Полонська поєднала духовність в етичному, філософському і релігійному розумінні водночас. Приклад її життя може стати духовною опорою і для молоді, і для людей старшого віку.  Особливо у нинішній час втрати значною частиною суспільства моральних цінностей і духовних орієнтирів.

Дивно, що про О.І. Казімірчак-Полонську більше відомо в Росії, ніж в Україні, зокрема, на Волині , де вона народилась. Ім'я цієї незвичайної жінки ще не присвоєно жодній школі, гімназії, вулиці навіть у її рідному Володимир-Волинському районі.

Знають про свою славну землячку школярі села Селець. У 2005 році під керівництвом учителя історії М.М. Бігуна восьмикласник Віталій Кашубський підготував пошукову роботу "Професорка із Сельця". Зацікавлена в популяризації імені Полонської  і увічненні її пам'яті і Селецька сільська Рада на чолі з головою М.Й. Музикою.

Голова Селецької сільської ради Марія Йосипівна  Музика сама розповіла нам багато цікавих фактів з життя сім’ї Полонських, адже її мама в дитячі роки іноді прополювала квіти в саду у пана. Марія Йосипівна показала нам склеп, де  був похований батько Олени Іванівни.

 

 

 

 

                                Фото 7. Сімейний склеп Полонських ( сучасний вигляд)

 

             Ми піднялися на пагорб біля будинку сільради і зрозуміли, що найкращим пам’ятником Олені Полонській була б шкільна обсерваторія, споруджена на цьому пагорбі-кургані.  Гуртківці  Центру технічної творчості розповіли, що у їх підвалах зберігається обладнання Луцького планетарію, який розформований  наприкінці минулого століття через передачу приміщення церковній громаді. Це обладнання можна було б передати Селецькій школі для створення планетарію, оскільки спорудження обсерваторії, про яку мріяла Олена Іванівна, і нині потребує великих коштів. М.Й. Музика обіцяла підтримати ідею планетарію і запросила їх приїхати влітку на відпочинок у Селець. Члени фізичного гуртка планують влітку цього року поїхати у Селець, отаборитись на території колишнього маєтку Полонських і упорядкувати разом з місцевими школярами пагорб під спорудження планетарію. Ми сподіваємося, що створення планетарію на батьківщині Олени Полонської буде гідним внеском у вшанування пам'яті цієї незвичайної жінки на Волині.

Автори висловлюють вдячність за допомогу в підготовці матеріалів голові Селецької сільської Ради Марії Йосипівні Музиці, жительці міста Луцька Валентині Йосипівні Дем’янчук, гуртківцю Центру науково-технічної творчості Остапчуку Богодару (інтернет-пошук) та працівникам відділу фондів Волинського обласного краєзнавчого музею.

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. И.Г.Колчинский, А.А. Корсунь, М.Г. Родригес. Астрономы. Биографический справочник. Киев: Наукова думка. 1986. 512 с.

2. Астрономія Серія "Дитяча енциклопедія". Авт.-упорядник Д.А.Ссечкарьов. Харків: Фоліо, 2005, - 319 с.

3. Українки в історії. / За заг. ред. В. Борисенко. – 2-ге вид., стереотип. - К: Либідь, 2006, - 328 с.

4.  О.Г.Михайлюк, І.В. Кічий. Історія Луцька – Львів: Світ, 1991, - 192 с.

5.  Матеріали фондів Волинського обласного краєзнавчого музею

6. Людмила Ильюнина. О действии благодати Божией в современном мире. К дню памяти монахини Елены (Казимирчак-Полонской). Православное информационное агентство Русская линия. Материалы сайта https://www.rusk.ru/st.php?idar=103558

7. А. Корсунь Ім'я земне і небесне. Вісник N11 2002 Матеріали сайту https://www.nbuv.gov.ua/Portal/All/herald/2002-11/8.htm

8. Владимир Бурега "Пражский период" жизни протоиерея Сергия Булгакова (1923-1925) Православие.Ru / Интернет-журнал, 26 мая 2004 г.
https://www.pravoslavie.ru/jurnal/5240.htm

9. "Сумна доля приватної бібліотеки із Селецької резиденції Михайла Чацького" Підготувала учениця 8 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступенів Захарчук В.. Керівник учитель історії Бігун М.М. Селець: 2005

10. "Професорка із Сельця". Підготував учень 8 класу Селецької ЗОШ І-ІІ ступенів Кашубський В. Керівник учитель історії Бігун М.М. Селець: 2005

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІ СТУПЕНІВ с. СЕЛЕЦЬ

Володимир – Волинський район

 

Історико-географічна експедиція учнівської та студентської молоді „Історія міст і сіл  Волині”

Напрям „Волинь – від краю до краю”

 

 

 

 Н А Р И С

З ІСТОРІЇ СЕЛА СЕЛЕЦЬ

 

 

Підготовив експедиційний загін

9 класу  ЗОШ І-ІІ ступенів с. Селець

Керівник: учитель історії Бігун Микола Миколайович

 

 

 

 

 

 

2013

 

 

 

 

 

 

 

З М І С Т:

 

1.     Село Селець у 16 – 20 столітті………………………..4

2.     Панський маєток і бібліотека Чацьких……………….13

                    3. Людські долі в житті села………………………………16

                           4.З історії колективного господарювання………………...25

 

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНКЕТА

 

1.     Повна назва:  село Селець Володимир-Волинського району Волинської області.

2.     Походження назви:  назва села походить від давнього слова «сільце»- невелике неукріплене поселення, жителі якого, по переказах, в основному працювали на монастир Чесного Хреста (2,5 км. від Сельця).

3.     Перша писемна згадка: вперше село згадується в архівних документах під 1567 роком.

4.     Адміністративне підпорядкування:  с. Селець – центр сільської Ради, в підпорядкуванні знаходяться села Мар»я Воля та Чесний Хрест.

5.     Місце знаходження:  південно-східна частина Володимир-Волинського району , на правому березі р. Луга за 11 км від районного центру та 7 км від  залізничної станції Бубнів.

6.     Стан населеного пункту: існуючий, станом на початок 2013 року у с. Селець проживає 413 жителів, у с. Чесний Хрест – 204 і у с. Мар»я Воля

76 жителів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія села

         Розміщене с. Селець у мальовничому куточку Волині на р. Луга. Село знаходиться за одинадцять кілометрів на південний схід від районного центру Володимир-Волинський  і за сім  кілометрів від залізничної станції Бубнів. Землі села розкинулись на північних схилах Волинської височини у лісо-степовій  зоні на лесових грунтах.

         Село Селець є центром сільської Ради і головною садибою ТзОВ „Луга”. В склад сільської Ради, крім с. Селець, входять села Чесний Хрест  та Мар”я Воля.

 

Фрагмент карти Володимир-Волинського району

 

           Історична довідка про топонім Селець свідчить про те, що в середині 16 ст. за  2,5 км. на північ від монастиря Чесного Хреста (с.Чесний Хрест, урочище Сад ) виникло поселення, жителі якого в основному займалися землеробством, тваринництвом ,  обслуговуванням земель і господарства монастиря. Поселення розросталось  і маленьке „сільце”  з часом прийняло назву  „Селець”.

         Село в основному розміщене по вулиці, паралельній р. Луга. Будинки з правої сторони, клуні і хліви – зліва - тягнулись від русла річки до Загаїв, Волянщини. Далі були ліси, які були продані панами і вирубані підрядчиками.

         Території с.Селець були освоєні людиною з давніх часів. В добу кам»яного віку круті схили правого берега р.Луга були заселені, про що свідчать знахідки кам”яних знарядь праці (скребки, проколки, сокири, камяні зернотертки. ін.). Поселення, очевидно, не були довготривалі, тому що залишки будівель відсутні. З правої сторони поселень знаходились дрімучі ліси, зліва – широка заплава р. Луга .

         У 8-9 ст. ці землі колонізували племена  волинян, які попали під владу польських королів. В часи правління Володимира Святославовича були приєднані до земель Київської Русі .

          За місцевими переказами та легендами, село виникло на місці стародавнього селища, знищеного монголо-татарами хана Бурундая у 1259 році, ставка якого знаходилась у с. Житані ( 1,5 км. від Сельця) і з якої він керував облогою Володимира.

          В довіднику О. Цинкаловського „Стара Волинь та Волинське Полісся”, виданому в Канаді, знаходимо:” Село Селець, Володимирський пов., Микулицька вол., 11 км від Володимира, на високому березі  над р. Луга і великим ставом. За переписом кінця 19 століття було там 96 домів і 724 жителів, мурована церква на місці  бувшої старої дерев”яної з 19 ст., мурований римо-католицький костел, при млині бровар і початкова школа. До 1915 року був там над ставом, серед ботанічного парку, великий палац, який нараховував понад 100 кімнат і який під час І Світової війни був розібраний, а цеглою з нього висипано греблю через долину ріки Луга. Село ділилося на „муроване”, де проживала фільварочна і палацова служба і „ дерев”яне”, де жили селяни. Село згадується в 1570 році, коли воно належало  до князя Михайла Чарторийського, а  пізніше до вдови по кн.. Михайлові, який платив від села від 14 димів на волоках, 2 город., 5 город., 3 вальних коліс. По смерті Михайла Чарторийського, село перейшло до його сина Олександра і належало до Литовежського замку. Пізніше Селець належав Сапігам, Шептицьким, Чацьким, Полонським, а за переписом 1911 року до Полонського належало 1.404 десятини. Село тоді нараховувало біля 1.000 жителів, була там 2-клясова школа, ґуральня, горілчана крамниця і водяний млин, на полях села в кінці 19 століття був великий курган.”

          Отже після скасування кріпосного права в Російській імперії, село перейшло у власність до російського офіцера Івана Полонського. У своїй власності він мав 831 десятину землі, водяний млин, ґуральню, горілчану крамницю, ботанічний сад, в якому були зібрані рідкісні види дерев з усіх куточків світу, озеро. В саду, де переважало найбільше різновидностей ялини, знаходився його палац. Селяни працювали на панській землі, частину якої він здавав їм в оренду ( на кожний селянський двір припадало біля 1,5 га землі).

                Береги повноводної в ті часи Луги з”єднувалися чотирма зашлюзованими мостами, кожен з яких мав свою назву. Біля  Фолюша знаходився водяний млин, сукновальня розмістилася на другому, біля моста Козелевича на тартаку різали дошки, а біля четвертого діяла ґуральня. Чоловіча частина населення села була забезпечена  непогано оплачуваною роботою, тому селецькі женихи були омріяною партією для дівчат з навколишніх сіл. Збереглася приказка:” Нехай за сліпця – аби з Сельця”.

                   Два кілометри тягнеться село понад Лугою, яка в ті часи утворювала тут озеро з чистою водою. Сюди припливала на нерест морська риба вугор, на зворотньому шляху яку очікували спеціальні пастки у вигляді ящиків, так як звичні сітки і ятері не годилися для його ловлі. В панських ставках розводили прісноводну рибу на продаж.

                 За переписом 1911 року село нараховувало вже 1000 жителів, більшість яких було православного віросповідання і незначна частина була римо-католицького віросповідання.

         В 1688 році на західній окраїні села було збудовано католицький костел святої Трійці (повністю зруйнований у 1951 році). 27 липня 1996 року група польських католиків при сприянні сільського голови Богославця І.П. і місцевого священника о.Олександра встановила і освятила на місті костелу залізний хрест. На місці колишньої дерев”яної церкви 16 століття у 1840 році була побудована церква  св. Трійці ( нині діюча) і дзвіниця в католицькому стилі (1790 р.).

         Малюнок села того часу показує вдале використання невідомим зодчим ландшафту місцевості. Сам палац ніби присів на пагорбі, і при сході сонця погожого літнього дня вмиває свої незліченні вікна-очі в озерній гладі. Внизу, навпроти будівлі костелу і млина, тягнуться у висоту дерева, ніби зупинившись на шляху до палацу. Спускається до озера сільська вулиця, яка ніби запрошує нас у минуле села.

 

Палац Чацьких у др. половині 19 століття ( Малюнок художника Наполеона Орди)

          Костел діяв до 1939 року і очевидці пригадують гарні образи в ньому, про які говорили, що ікони були намальовані Беатою Чацькою з роду Потоцьких

( 1758-1821) -  досить відомою художницею-аматоркою і вишивальницею ( її твори, як і вишивки дочки, зайняли гідне місце в оздобленні палацу). На жаль, ні однієї із зображених на малюнку споруд не збереглося до нашого часу. В 1944 році загинув прекрасний парк, в якому розміщувався останній притулок пана Полонського, а озерне плесо, яке перестали чистити, заросло рогозою.

            В селі, на території сучасної сільської Ради і контори ТзОВ „Луга” збереглися контури трьохбаштової фортеці з підземними ходами сполучення, які зв”язували фортечні будови і які виходили до річки. Ширина ходів 1,5м.,  висота – 2м. Залишки ходів збереглись до наших днів. Достовірні відомості  про будівництво фортеці відсутні, проте очевидно, що вони були збудовані в 16 ст. і призначались для оборони від турецько-татарських набігів, пізніше від козацько-селянських військ Богдана Хмельницького ( під час походу на Галичину і Польщу)

        

 

 

 

Розміщення фортечних споруд, костелу та православної церкви  у с. Селець

         У 1959 році проводились археологічні розкопки на місці монастиря Чесного Хреста (с.Чесний Хрест, урочище Сад). Матеріали розкопок свідчать про те  що монастир  зруйновано у 17  ст., найбільш ймовірно турками і кримськими татарами. Про це свідчить знайдений турецький ятаган, окремі предмети монастирського обладнання. Виявлено сліди пожежі, кістяки людей у різному положенні. На даний час контури монастиря позначаються залишками  фундаментів. Від назви монастиря походить  назва села Чесний Хрест. Монастир Чесного Хреста в урочищі Сад з трьох сторін був оточений водою, це свідчить про його оборонну роль в ті давні часи.

         Щодо походження урочища Замчище ( на південний схід від с. Мар”я Воля), то існує легенда про те, що під час навали монголо-татар на Русь  на цій горі  була оборонна фортеця,  у якій в той час перебувала княжна Марія. Ради порятунку жителів навколишніх сіл вона віддалась монголо-татарам і в память про її героїчний вчинок названо село Ма΄ря Воля.

 

 

Місце оборонної фортеці біля с. Мар”я Воля (зліва)  і  місце розташування  монастиря Чесного Хреста біля с. Чесний Хрест

 

         Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 році с.Селець було приєднано до Російської імперії, проте пани залишились польські. Самодержавна Росія на захоплених землях  вводила кріпосництво, яке тільки у 1861 році було ліквідоване. Згідно перепису населення у 1861 році селянам с.Селець  і с.Чесний Хрест на 112 дворів було нарізано 1568 десятин землі. Але селяни своїм становищем не були задоволені, щоразу виникали стихійні бунти, заворушення. Тому  у 1905 -1907 роках в селі був розквартирований загін козаків. Осавул цього загону Лоховський  похований біля церкви святої Трійці.

         На початку І світової війни у 1914 році на території с.Селець розгорнулись бої російського Бородінського полку  з австрійськими військами, під час яких був знищений палац Чацьких.

         У листопаді 1918 року в Україні взяла владу Центральна Рада, проте  на початку 1919 року село захопили поляки і розпочалася війна проти армії Пілсудського. У боротьбі з Польщею глибокий рейд у тил противника здійснила і кінна армія Будьонного, серед кавалеристів якою  був житель с.Селець Процюк Степан Тимофійович  (дальша доля невідома).

          Згідно Брестського миру територія Західної України відійшла до Польщі. Польські правителі повели активну політику полонізації українського населення. Селяни с.Селець страждали від малоземелля, тяжко працюючи, вони не мали змоги покращити своє господарство. На кінець 30-х років в селі працювала школа з польською мовою викладання.

 

Села	К-ть правосл. господарств	Населення		Разом
		Чоловіки	Жінки
с.Селець	71	262	292	554
с.Чесний Хрест	60	238	243	481
с.Мар΄я Воля	22	83	89	172
Всього:	153	583	624	1227
- євреїв	9	34	36	70
- католиків	20	79	81	160
- унітатів	25	98	112	210
- баптистів	2	4	3	7

 

Дані про Селецьку парафію на 1925 рік

 

         Розгортається боротьба за своє  національне і соціальне визволення. Яскраву сторінку в цю справу вписав уродженець с. Селець Крайц Віктор Іванович (1897-1930) „Неволя, в якій опинився мій народ, змусила мене шукати рятунку і цей рятунок принесе з΄єднання сил робітників і селян усієї Польщі” – це було лейтмотивом політичної діяльності  секретаря повітового комітету КПЗУ Крайца В.І. Польські власті переслідували  Віктора Івановича. У 1929 році був засуджений і знаходився в  тюрмі м. Вишневець Тернопільської області, де у 1930 році помер.

         У 30-х роках – нове піднесення революційного руху. У сусідньому селі Хмелівка виникає райком КПЗУ. Членами райкому були і селяни с.Селець :

- Захарчук Фотій Пилипович;

- Юхно Ілларіон Кузьмович;

- Захарчук Григорій Іванович.     

         Восени 1939 року в с.Селець ввійшли війська Рядянської Ураїни. В честь цієї знаменної дати, воз΄єднання західних і східних земель, в селі було збудовано тріумфальну арку. Новостворену сільську Раду очолив Кузьмич Тарас. Було конфісковано і передано сільській Раді 830 десятин землі, млин, гуральню, фабрику переробки вовни, сад, ставок, парк, пасіку. Після народних зборів у Львові було створено повітовий райком КП (б) У .

         З жовтня 1939 року в селі почала діяти  шестирічна школа з  українською мовою викладання. Директором був призначений Соколов Микола (вихідець із м.Канів Київської області). Збереглася книга  особового складу     вчителів школи. ЇЇ дані свідчать про те, що практично всі вони були вихідцями із східних областей України

             22 червня 1941 року прикордонники, 87 стрілецька, 41 танкова дивізія

 вступили у смертельний бій з німецька-фашистськими загарбниками. 23 червня ними  було захоплено Володимир-Волинський і окуповано с. Селець.

Німці, запроваджуючи „новий порядок”, 10 чоловік розстріляли, 49 чол. було вивезено на роботи в Німеччину.

               У 1944 році І Український фронт визволяв землі Західної України. Війська правого флангу 3-ої Гвардійської армії 18.липня 1944 року зав”язали бої на підступах до Володимира – Волинського. Частини 218 стрілкової дивізії під командуванням полковника Бакланова ( ліве крило 372 полку під командуванням полковника Даниленка), що наступали на Володимир-Волинський з південного сходу 19 липня визволили Селець. При визволенні села загинуло 10 воїнів ( перезахоронені у Володимирі-Волинському). Всього на фронтах Великої Вітчизняної війни із сіл Селець, Чесний Хрест та Мар”я Воля загинув 71 чоловік.

               Проте у післявоєнний час мир і спокій не прийшов на нашу землю. Склалися ворожі стосунки з сусідами-поляками, загони УПА  вели боротьбу проти більшовицької влади. Тільки на початку 50-их років частинам Радянської армії та загонам КДБ вдалося придушити національно-визвольний рух. Немало сторінок в історію того часу було вписано і жителями с. Селець.

              У другій половині 20-го століття в селі пройшли значні соціально-економічні зміни. У 1963 році було здано в експлуатацію нову типову школу, пізніше - до всіх сіл були збудовані дороги з твердим покриттям, у 1995-1996 роках було проведено газифікацію всіх сіл сільської Ради. У 1999 році систему колективного господарювання було реформовано і створено ТзОВ «Луга», яке очолив Ф.В.Ляснік. Історію села продовжують творити сучасники, які мріють відновити красу свого села, які вміють працювати і знають, що добробут створюється наполегливою працею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Панський маєток і бібліотека Чацьких

 

           Уперше с. Селець на Володимирщині згадується в документах 16 століття як власність князів Чарторийських. Приписане воно було до замку в Литовежі і входило в Мишівський ключ маєтків. У 1785 році Мишів придбав Михайло Чацький – відомий публіцист, старший брат відомого вченого й освітнього діяча Волині Тадея Чацького. Ставши власником маєтку, Михайло Чацький тимчасово поселився в Мишеві, в одноповерховому невеликому палаці. Тільки в кінці 18 століття на околиці с. Селець почалося зведення нової резиденції. Для її розташування було вибрано надзвичайно мальовниче місце – високе, горбисте правобережжя річки Луга. Як припускають деякі дослідники магнатських резиденцій, уже в проекті палацового комплексу, як і парку,  позначився вплив його майбутньої  господині, дружини Михайла Чацького – Беати. Беата Чацька ( з роду Потоцьких) – досить відома художниця-аматорка і вишивальниця. Згодом її твори, як і вишивки її дочок, займуть гідне місце в оздобленні Селецького палацу. На всесвітній виставці жінок-художниць, що була влаштована у 1923 році в Парижі, саме Беата Чацька уособлювала мистецтво Волині.

          Палацевий комплекс у Сельці був одним із найзначніших у Західній Волині. Він складався з  трьох  двоповерхових корпусів, з»єднаних між собою галереями-переходами. Комплекс мав понад 100  залів, кабінетів, спалень і навіть свій театр. Недаром свого часу у Сельці побувала вся волинська еліта та найтитулованіші французи-емігранти, яких після революції на Волині було немало. Бували тут і французькі офіцери-роялісти з корпусу принца Людовіка-Йосипа Нопде, штаб якого розташовувався в Дубні. У 1862 році тут побував відомий співець магнатських резиденцій Наполеон Орда і виконав два малюнки:  « Вид на парк і інші споруди зі сторони річки Луга» та «Палац зі сторони центрального під»їзду» ( перший із них зберігся).

 

           Одному з бокових комплексів розлогого палацевого ансамблю Чацьких була призначена роль  своєрідного культурного центру. Значна частина його приміщень була відведена для колекції старожитностей, книгозбірні, тут же був невеличкий театральний зал. Серед різних колекцій М. Чацького чи не найзначнішою була книгозбірня. Вона складалася з трьох самостійних розділів: періодичні видання, власне книги та найрізноманітніші архівні документи та  матеріали.

            В першому розділі знаходилися чи не всі можливі публікації, що стосувалися основних подій 18- початку 19 століття. Особливо вичерпним було зібрання періодичних видань, що описували події французької буржуазної революції, тут були навіть листівки того часу. Значним був кабінет стародруків, рідкісних видань, рукописів. Окремі кабінети займали різні родинні хронічки, щоденники, привілеї, господарчі книги, договори та протоколи. Все це було впорядковано, переплетено в спеціальні фоліанти та описано.

            Справу Михайла Чацького певною мірою продовжив і розширив його старший син Фелікс, що успадкував як Селецький ключ маєтків, так і батьківські колекції. Бібліотеку свого батька Фелікс значно збільшив, поповнюючи її протягом всього свого життя.

              Свою бібліотеку Чацькі намагалися зробити доступною для широкого кола осіб. Вони вважали, що на Волині, значно віддаленій від культурно-освітніх центрів, кожен власник мусив свою книгозбірню та інші колекції « для своїх земляків навстіж відкрити». Це вимагало від власників приватних бібліотек створення наукового каталогу, класифікацію книг за розділами, виготовлення вказівників, пояснень, інше.

              Здійснення цих мрій Чацьких покрило б Волинь мережею приватних бібліотек чи інших культурно-освітніх закладів. Очевидно, працювала ідея  Оссолінеуму -  культурно-освітнього закладу ім. Оссолінських, заснованого у 1817 році графом Максиміліаном Оссолінським у Львові. Однак на Волині ця ідея не отримала широкої підтримки. Інша справа –дарувати чи заповідати свої колекції вже існуючому на Волині культурно-освітньому закладу – Кременецькому ліцею.

               Однак Фелікс Чацький  -  голова освітньої комісії в Кременці – до кінця свого життя не  полишав ідею створення центрального каталогу всіх приватних бібліотек, один з екземплярів якого, на його думку, мав бути у Варшавській бібліотеці.  Ще більш радикальною концепцією Чацького було прилучити свою бібліотеку як філію до одного з аналогічних варшавських закладів. Однак за життя  здійснити свій задум він не встиг.

               Оскільки у Фелікса дітей не було, то весь маєток після його смерті успадкувала дружина Варвара-Марія. Хоч вона переважну частину свого життя була поряд з Феліксом Чацьким, спадкоємницею і продовжувачкою його справи  не стала. І не зберегла те, що з таким ентузіазмом збирало два покоління Чацьких. Палац і частина маєтку в Сельці були продані Івану Полонському. Колекції розділено між різними спадкоємцями, частину продано. В палаці лишилася тільки частина бібліотеки, переважно ті книги, якими поповнив батьківське зібрання Фелікс. І хоч новий власник Сельця Іван Полонський не був заядлим колекціонером, усе ж бібліотеку свою він поповнював переважно російськими виданнями.

               Уже після Другої світової війни залишки бібліотеки Івана полонського були перевезені одним із колишніх управителів зубожілого маєтку до Володимира. В ці голодні на папір роки значна частина книг розійшлася на побутові потреби. Невелика частина  давньої колекції потрапила до відомого на Володимирщині збирача старожитностей В»ячеслава Ковальсього.

              В»ячеслав Ковальський, учитель історії, а в роки окупації дяк  Успенського собору, ретельно збирав ті крихти дворянських колекцій, які ще можна було віднайти на Володимирщині. До нього потрапила декілька книг давньої бібліотеки Чацького, але на цьому сліди її закінчуються, бо після  смерті  його колекція була розпорошена, продана.

 

 

3.Людські долі в історії села

 

«Полонська»  - мала планета № 2006

Малі планети — це тіла Сонячної системи з діаметром від 1 до близько 1000 кілометрів. Кожна з малих планет (астероїдів) має свій номер. Найбільш відомі: Церера (№ 1), Паллада (№2), Веста (№3), Юнона (№4), Ерот, Амур, Ікар.

        1978 року малій планеті №2006 було присвоєне ім'я — „Полонська". а вченому-астроному Олені Казимірчак-Полонській у жовтні того ж року вручено „Почесне свідоцтво", що підтвердило цей факт.

        Олена Іванівна народилася 21 листопада 1902 року в с.Селець Володимир-Волинського повіту. Навчалася в гімназіях: Варшавській, Петроградській, Новгород-Сіверській, останній рік—у Луцькій жіночій, яку закінчила 1919 року з золотою медаллю. В 1920 році здала додаткові екзамени при чоловічій Луцькій гімназії і отримала атестат зрілості.

        Один рік (1921) служила в Луцькому окружному суді. 1922 року вступила на фізико-математичний факультет Львівського університету, по закінченні якого з 1928 по 1929 рр. працювала асистентом на кафедрі астрономії. У 1930-1934рр. була позаштатним асистентом в Астрономічній обсерваторії Варшавського університету, де отримала ступінь доктора філософії(1934 р.).

          У 1935 - 1939 рр., ймовірно, за сімейними обставинами, жила і працювала управителькою в маєтку матері „Селець", який у кінці 1939-го, з приходом Радянської влади, добровільно віддали сільському Комітету.

          На початку 1940-х знову жила і працювала у Львові; у квітні 1945 р. разом з матір'ю і сином виїхали добровільними переселенцями до Херсону, де до осені 1948-го працювала викладачем Херсонського Педагогічного інституту. З кінця і 948 до 1951р. була науковим співробітником Інституту Теоретичної Астрономії Академії Наук СРСР у Ленінграді. В 1950 році захистила кандидатську дисертацію в Головній Академічній Обсерваторії Академії Наук СРСР (Пулково).

          У 1952 р. знову повернулась до Херсону, викладала математику в

суднобудівному технікумі.

           З 1953 року Олена Іванівна — доцент на кафедрі математики в Одеському Педагогічному Інституті, викладала вищу математику і астрономію, була організатором і керівником астрономічного гуртка, який відвідували більше 100 студентів. В 1954 році гуртківці отримали 20 премій Міністерства Вищої освіти за підготовлений ними „Сборник по малым планетам'" а в 1956 році астрономічний гурток під керівництвом Олени Іванівни провів масштабну Астрономічну конференцію і видав збірник „Ф.А.Бредихин" (Федір Олександрович Бредіхін (1831 -1904) — російський астроном, академік Петербурзько⁷ Академії Наук. Дослідження Бредіхіна охоплюють майже всі розділи астрономії того часу, основні праці присвячені вивченню комет. В 1946р. Академія Наук СРСР встановила премію ім.Ф.О.Бредіхіна, яка присуджується за визначні прац; в галузі астрономії).

         З осені 1956 по 1 січня 1979 року О.І.Казимірчак-Полонська знову проживає і працює в Ленінграді — старшим науковим співробітником Інституту теоретичної астрономії Академії Наук СРСР. В цей період захистила докторську дисертацію в Головній Астрономічній Обсерваторії Академії наук СРСР у Пулкові (1968 р.). В січні 1969р. Президія Академії наук СРСР присудила премію ім.Ф.О.Бредіхіна в розмірі 1000 рублів доктору фізико-математичних наук О.І.Казимірчак-Полонській за серію робіт з теорії руху короткоперіодичних комет і проблем еволюції їх орбіт (Вестник Академии Наук СССР (отдельньїй список), №4, Москва, 1969; с.124).

             Вивчення руху короткоперіодичних комет і перетворень їх орбіт відноситься до найважливіших питань кометної астрономії. Дослідження О.І.Казимірчак-Полонської у цій галузі викладені в працях, опублікованих у 1961,1962 і 1967 роках. У них сформульовані актуальні проблеми кометної астрономії з сучасних позицій небесної механіки і електронної обчислювальної техніки, запропонована нова методика числового інтегрування рівнянь руху комет з врахуванням збурень від усіх планет і негравітаційних ефектів, одержані оригінальні результати.

            Дослідженнями О.І. Казимірчак-Полонської вперше визначена роль великих планет як потужних трансформаторів кометних орбіт, накреслена загальна картина еволюції цих орбіт, починаючи від майже параболічних комет і закінчуючи короткоперіодичними кометами Юпітера.

             В результаті вивчення еволюції орбіт 35 короткоперіодичних комет за період у 400 років встановлено ряд захоплень Юпітером комет з сімейств Сатурна і Урана, показана можливість віддалення комети з сімейства Юпітера на периферію планетної системи, відкриті нові особливості у великих збуреннях від Сатурна. Цікавим також є дослідження еволюції орбіти комети Вольфа 1 з врахуванням збурень від восьми планет і вікового уповільнення її руху протягом 400 років, а також вияснення ролі негравітаційних ефектів у русі цієї комети та в еволюції її орбіти.

          У 1970-му році О.І.Казимірчак-Полонська розробила програму і організувала Симпозіум №45 Міжнародного Астрономічного Союзу в Ленінграді, а також стала одним із авторів праць цього симпозіуму. Впродовж шести років — з 1973 по 1978 — Олена Іванівна була членом організаційного комітету комісії №20 Міжнародного Астрономічного Союзу, а з 1976 року — головою робочої групи астрономічної ради Академії Наук СРСР „Динамика малых тел Солнечной системы".

            У січні 1979 року Казимірчак-Полонська О.І. вийшла на пенсію, але продовжувала наукову роботу. Основні її праці присвячені кометній, метеоритній астрономії з позиції небесної механіки.

       В період з 1961 по 1984 рр. О.Казимірчак-Полонська опублікувала в СРСР і за кордоном біля 70 статей (понад 1200 друкованих аркушів).

 

Олена Іванівна Казимірчак-Полонська – вчений-астроном,

уродженка с.Селець Володимир-Волинського повіту

 

На початку 1985 року Олена Іванівна послала 2 статті до Риму на міжнародну конференцію. Одна з цих статей під назвою «Rеуіеw of studies on capture of comets by Neptune and its role in the dynamic evolution of cometary afoits» зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею, з дарчим підписом: „К 900-летнему юбилею города Луцка от автора Е.И.Казимирчак-Полонской. 19.08.1985"'. (ВКМ КДФ інв.№ 11356). Також у фондах Волинського «краєзнавчого музею зберігається кілька відбитків статей Казимірчак-Полонської, опублікованих у наукових виданнях Румунії, Голандії. Італії. Росії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Будівничий колгоспного життя

          Олександр Кирилович Булавін народився 11 квітня 1924 року в селі Покійному Будьонівського району Ставропольського краю в заможній козацькій родині, яка між тим вступила до місцевого колгоспу. З раннього дитинства  Олександр знав важку хліборобську працю, працював в степу разом з батьками та дідами. Дитинство його було нелегким. Зовсім молодою померла мати. Відносини з мачухою були натянутими.

В 1942 році в 19-літньому віці Олександр був призваний на фронт, двічі

 

                                                       Булавін Олександр Кирилович

                                                               (1924 – 1982 рр.)

поранений, нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни, Слави І та ІІ ступенів, закінчив війну у Празі, приймав участь у Параді Перемоги 1945 року в Москві.

Після закінчення війни О. Булавін залишився у Збройних Силах, служив на Хмельниччині, де і одружився, а в 1947 році переведений на службу у Володимир-Волинський район.

О.К. Булавін відзначався організаторськими здібностями. Саме тому йому доручили очолювати підсобне господарство гарнізону, а в 1951 році рекомендовано на роботу в сільськогосподарський сектор. Булавін очолює колгосп ім. Димитрова, який об’єднує господарства сіл Селець, Марії-Волі та Ворошилова (теперішній Чесний Хрест).Булавіну дісталось у спадщину підірване війною село. Люди переважно жили на хуторах, часто ще в землянках. Була відсутня електрифікація. Клуб знаходився в простій селянській хаті. В середині 50-х років розпочинається активна розбудова села. На початку 60-х з’являється нова школа, клуб, згодом магазин і будівля правління колгоспу.

Проте, не зважаючи на зусилля людей, колгосп ім. Димитрова в передових не числився, а відношення до особи Булавіна А.О. було неадекватним. Корінний хлібороб, агроном за освітою, Булавін добре знав землю, добре розумів реальні запити села. В першу чергу він дбав про людей, особливо вдів і сиріт, а не про особисту славу. Його плани і наміри різко суперечили вимогам керівної партійної верхівки. Так, за вимогою партійних органів в колгоспі ліквідували вівце-та птахоферми, які давали значний прибуток. Це нерідко виводило Булавіна з душевної рівноваги і він дозволяв собі відкриті виступи проти начальства. Зберігся щоденник Олександра Кириловича. Гортаючи його сторінки, стає зрозумілим те, до чого прагнула його душа, його боротьба, як він писав, «с гадкостью и никчемностью.». Роздуми про країну, її майбутнє, перспективи розвитку сільського господарства червоною ниткою проходять через щоденник Олесандра Кириловича.  Ось окремі з них: « Будь мудр, но если ты ленив – мудрость бесполезна… Все будет зависеть от отношения к нам свыше, на мой взгляд, необходимо полностью менять установленные правила. Но зачем врать? Самые лучшие, испытанные в защите Отечества люди, вынуждены врать. Все производственные отношения построены только на угодничестве. Когда-нибудь эта система непременно рухнет…»  І ще: « Великая сила зависть. Гадкая и никчемная. Никто не хочет видеть, как скудно ты живешь, питаешься. Как ведешь жизнь чуть ли не отшельника ради светлого будущего. Видимо, не стоит этого делать... Говорил Конек-Горбунок Ивану – не беро перо Жар-птицы....»

Життя підтвердило передбачення цієї людини. «Перо Жар-птиці» виявилось фальшивим. Партійні методи керівництва, втручання некомпетентних керівників у розвиток сільського господарства  привело до вкрай негативних наслідків. Зникло головне – любов до землі і відповідальність за неї. Село вимагало змін, вимагало нових виробничих відносин. На землю повинен повернутися власник. Він повернувся. У 1991 році. На жаль, О.К. Булавіна до того часу вже не було серед живих.

Олександр Кирилович був в душі релігійною людиною. Правда, його віра в Бога грунтувалася на доброму знанні Біблії, а не на встановлених догматах. Він відкидав вчення про потойбічний світ, не вірив у долю, а бів переконаний, що людина у своєму житті керується власним вибором і відповідно залежить від вибору інших. Однак він не дозволив руйнувати церкву в селі Чесний Хрест, каплицю на селецькому кладовищі.

Звичайно, при такій позиції, яку займав О.К. Булавін, у нього було немало недоброзичливівців. Олександру Кириловичу не раз доводилось захищати свою гідність і гідність своєї сім’ї. Слід відмітити, що друг дитинства Олександра Кириловича Василь Таранов в цей час обіймав посаду голови Ставропольського крайвиконкому. Таранов кликав друга на рідну Кубань, обіцяв квартиру, посаду у крайвинкомі, але Булавін, хоч і рвався серцем на батьківщину, вважав подібний крок боягузством і дріб’язництвом.  « Ты хочешь сделать меня тем, против кого я всю жизнь борюсь»- говорив він Таранову.

Простий сільський хлопець, Олександр Булавін дуже цінував освіту, яку здобував самотужки. Не було, здавалося, такої галузі, в якій він не був би ерудований. Його домашня бібліотека вражала цінними книгами, зокрема рідкісною докуметальною літературою.

Останні 7 років життя після укрупнення колгоспу О.К. Булавін працював директором заготконтори Вол.-Волинської райспоживспілки. Тривала хвороба обірвала його життя 27 грудня 1982 року. Похований у селі Селець, де незмінно жив і де залишилась жити його родина. У спогадах друзів, односельців залишився відвертою, щирою і справедливою людино., особиста драма якої, очевидно, була в тому, що О.К. Булавін випередив свій час.

 

 

 

 

«Саратовець» із Чесного Хреста

             У селі Чесний Хрест проживає Сапіга Петро Юхимович. Страшну і трагічну правду про  солдатів останнього воєнного призову 1944 року, так званих « саратовців», розповів Петро Юхимович. Йому уже 84, а спомини  про ті страшні дні, проведені у землянках під Саратовом, ятрать серце і душу. Адже йому прийшлося пережити і голод, і холод, і хвороби, мовчки пережити образи і приниження. Із десяти сільських хлопців живим залишився він один. Петро Юхимович пригадує:» Як фронт пішов на захід і визволили Володимир, то десь у вересні в село приїхав уповноважений військкомату забирати хлопців до армії. Квапив, підганяв, навіть в дорогу не дав зібратися. Нас набралося десять чоловік.З Володимира нас відвезли до Луцька, там пройшли медкомісію, потім посадили в товарні вагони і невідомо в яку сторону повезли».

Через три доби потяг зупинився на  станції Нікольськ Саратовської області. Звідти новобранців відправили  у Татіщево. Там, на околиці Саратова, дислокувався запасний полк № 29974. Хлопці іх Західної України  з перших днів перебування у полку відчули до себе неприязне відношення.

« Замість обмундирування дали старе дрантя,- пригадує Петро Юхимович, - у лазні, де милися, позривали й повикидали натільні хрестики, обзивали « бандерівцями», заставляли виконувати  тяжкі господарські роботи – прибирати, білити землянки, прокладати доріжки. Але найбільшою бідою був голод». Молодим і здоровим солдатам дуже хотілося їсти, але на добовий пайок видавали  по 600 грамів глевкого як глина несмачного хліба і супу майже із самої води. « Найбільше допікав голод, - продовжує свою оповідь старий ветеран, -  коли сядемо обідати, то поки  дочекаємось супу, той глевкий хліб з»їмо, а щоб якось насититись, то в лісі збирали жолуді  і їх жували, Вони були такі гіркі, як наше солдатське життя. У полі шукали горох, що висипався на землю при збиранні, шукали картоплю, корінці буряків. Бідували разом із своїм односельчанином  Василем Баранюком, їли з одного котелка, спали в одній землянці, яка і взимку не опалювалась. Стелили на землю одну шинель, а другою накривались. Замість подушки під голову клали кулаки».

          Коли почались зимові холоди, до цих випробувань додались хвороби, які масово забирали життя виснажених голодом солдатів. Потрапив у госпіталь і Василь Баранюк  – його обсипали чиряки. Петро Юхимович носив у госпіталь другові пайок. Одного разу, повертаючись назад, знайшов на дорозі замерзлу хлібину. Хоч була твердою, як цегла, поки дійшов до полку, її з»їв.

          З вересня 1944 по травень 1945 року перебували новобранці у запасному полку під Саратовом. Не раз просилися  на фронт у надії, що хоч таким чином позбудуться пекла, в яке потрапили.

« Коли забирали в армію, - пригадує Петро Юхимович, - при зрості 163 сантиметри важив я 63 кілограми, а у Саратові 17 кілограмів втратив».

     На початку червня 1945 року солдатам видали нове обмундирування, зручні шкіряні черевики і відправили в Забайкалля. В полку почали вести посилену пропаганду проти імперіалістичної Японії. І це було не спроста. На новому місці побули недовго. Скоро полк переправили на Маньчжурський кордон. В серпні розпочалася війна проти Японії і частина полку прийняла участь у воєнних діях, а друга частина, в якій був Петро Юхимович, потрапила у Порт-Артур. Там він пробув шість років. Служив у окремому батальйоні морської піхоти. Дисципліна у батальйоні була сувора, щодня військові навчання. Проте

 

 

 

 

 

                                                  На фото: другий Сапіга П.Ю

воювати не довелося, хоч напруга в батальйоні була постійною, бо в цей час були заворушення в Китаї. Демобілізувався Петро Юхимович у 1951 році. Повернувся додому, пішов на курси трактористів-механіків при МТС. Понад 40 років трудився на землі. До медалі « За перемогу над                                                                Японією» та « За доблесний    ний труд». Живе ветеран з сім»єю єдиного сина Анатолія. Із тих, з ким у 1944 році йшов із села до армії, лишився він один.

 4. З історії колективного господарювання

                    „Кожному мила своя сторона”, – так говорить народна мудрість. І це справді. Бо де б ти не був, тебе завжди манить край, де ти народився, де виріс. 

               Подумки летиш на той луг, де босоніж бігав за метеликами; на річку, у якій ти ловив рибу;на поле, що хвилювалося пшеничними і житніми колосками. І все це осяяне ясним сонечком, омите рясним дощиком, овіяне легесеньким вітерцем. Саме таку місцину можна знайти на карті Волині.

             Пейзажну гаму доповнює невеличка річка Луга, яка своїми тихими водами омиває береги трьох сіл: Сельця, Чесного Хреста та Мар”ї Волі. Взимку вона спить, а влітку манить жителів своєю джерельно чистою водою і рибними багатствами .  Це ж не дивно, що тут постійно селяться лебеді, які плавають на воді разом із свійськими птахами і давно вже звикли до людей.

             Та найціннішим на цій території є родюча, в основному чорноземна земля, на якій люди вирощують багаті врожаї, випасають худобу.  Жителям є де і попрацювати і відпочити. Ще з весни тягне їх до поля, до ріллі, над якою  лине бадьора пісня жайворонка. Зранку до ночі лине музика тракторів, машин, які орють і сіють.

            Оживають луги. Зеленіє травичка, вмивається ранковими росами. Дні стають довшими. Кличе до себе поле,  буяє рясними житами і пшеницями, квітують голубі волошки і червоні маки.           

              Восени 1939 року в с. Селець ввійшли війська Радянської України. В честь цієї дати в селі було збудовано тріумфальну арку. Новостворену сільську Раду очолив місцевий житель  Кузьмич  Тарас. Було конфісковано і передано сільській Раді 830 десятин землі, млин, ґуральню, фабрику переробки вовни, сад, ставок, парк, пасіку.

              В кінці 1939 року у селі була створена ініціативна група по створенню колективного господарства.. Головою групи був обраний Юхно І.К. 18 січня 1940  року відбулися перші організаційні збори і було створено колгосп ім. Леніна. Сільськогосподарська артіль мала 1000 га орної землі і 43 селянські господарства. Діяло дві польові бригади. У колгоспі було 40 коней, 50 свиней, 40 корів, вівці, птиця, 40 вуликів. Весною 1940 року колгосп придбав перший трактор ХТЗ-ВАРЗ, першим трактористом був Голод Пилип Сергійович. За перший рік господарювання колгоспники одержали на трудодень 5 кг зерна, 5 крб грошима і 300 грам меду.

            По закінченню ІІ світової війни на території сіл сільської Ради було створено три господарства: колгосп ім.. Ворошилова у с. Чесний Хрест, ім.Комінтерну у с. Мар”я Воля і у с. Селець було створено колгосп ім. Кірова.

Головою колгоспу у Сельці було призначено Булавіна Олександра Кириловича. В той же час с. Чесний Хрест  перейменували у с. Ворошилове, а пізніше у Світанок.

 

            У грудні 1962 року разом із укрупненням району колгосп ім..Кірова було перейменовано у колгосп ім.. Димитрова. Площа орних земель становила 2802 га, сільськогосподарських угідь 1916 га, лісу, чагарників – 33 га, присадибних ділянок – 140 га, річкове плесо становило 180 га. Розгортається господарська робота: у 1958 році в с. Селець було  побудовано нині діючий сільський клуб, у 1968 році – сільську лазню, а в 1962 році було здано в експлуатацію нову типову загальноосвітню школу. Колгосп ім. Димитрова спеціалізувався на мя”со-молочному тваринництві, виробництві зерна і цукрових буряків. Додатковими галузями було птахівництво та пасіка. До 1960 року діяла

 

                              Перші ферми колгоспу ім. Димитрова

риболовецька бригада. У 1974 році колгосп було об”єднано з бубнівським господарством а в 1978 році - знову відокремлено. На чолі колгоспу став Максимчук Яків Степанович. У 1979 році було збудовано тракторний стан, на початку 80-их років – дороги з твердим покриттям в села Світанок та Мар”я Воля. Розпочався регулярний автобусний рух.

            Проте у 80-их роках в суспільне і економічне життя  сіл сільської ради все більше вплітаються кризові явища: нерентабельність сільськогосподарського виробництва, низька якість робіт, низька заробітна плата, ускладнюється демографічна ситуація.

Рік	Кількість людей
	Селець	Чесний Хрест	Мар”я Воля	Всього
1963	663	285	97	1045
1991	445	240	74	759
2012	413	204	76	693

 

Таблиця 1  Відтік сільського населення у міста

                   У 1991 році розпався Радянський Союз. 4 жовтня 1991 року на сільській Раді вперше замайорів національний прапор. Україна стала незалежною і самостійною державою. Настали роки випробовувань і розбудови молодої держави. Пройшли значні зміни і  в сільськогосподарському виробництві сіл Селець, Чесний Хрест та Мар”я Воля.

                1991-1993 роки для селян видалися особливо важкими. Занепад сільськогосподарського виробництва, відсутність  законодавчої та нормативної бази щодо ведення сільського господарства, земельного законодавства привели колгосп ім. Димитрова у кризовий стан. Доленосним виявився 1993 рік.   29 лютого 1992 року на зборах уповноважених колгоспників колгосп ім. Димитрова було перейменовано у  колгосп „Луга”. Проте це суттєвих змін у структуру колгоспного виробництва і  управління не внесло. Тому 13 березня 1993 року на зборах уповноважених колгоспників колгосп „Луга” було ліквідовано і створено селянську спілку „Луга” із своїм Статутом і найвищим органом управління  - Радою спілки. Очолив спілку Ляснік Ф.В.

           Ляснік Федір Васильович народився у 1964 році у с. Чесний Хрест. Після закінчення місцевої загальноосвітньої школи навчався у Володимир-Волинському технікумі сільського господарства по спеціальності механік с/г машин.  У 1994 році закінчив Київську сільськогосподарську академію Трудового Червоного прапора. Нагороджений Грамотою Міністерства сільського господарства.

              Голова спілки, її Рада постійно шукали найбільш ефективні форми господарювання та управління. Тому  14 листопада 1998 року знову ж таки на зборах уповноважених колгоспників селянську спілку „Луга” було ліквідовано і на її базі було рекомендовано створити сільськогосподарське  товариство з обмеженою відповідальністю „Луга”.  Лясніку Ф.В. було  доручено провести  юридичне оформлення товариства. Згідно розпорядження представника Президента України „Про реєстрацію сільськогосподарських підприємств” і на основі Закону України „ Про колективне сільськогосподарське підприємство” 28 січня 1999 року за № 17 Кабінетом Міністрів України було зареєстроване сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю „Луга”, як правонаступник селянської спілки „Луга”.

                  До складу господарства входить три населені пункти: с. Селець, с. Чесний Хрест, с. Мар”я Воля із загальною кількістю населення 720 чол. Об”єкти соціальної сфери, дирекція господарства знаходиться в с. Селець. Товариство має вигідне місце розташування.  До найближчої залізничної станції в с. Бубнів 5 км, до районного центру Володимир-Волинський – 11 км. і до обласного центру 75 км.

                 Переважна більшість земель – чорноземи і суглинки, які важко піддаються обробітку і у засуху, так і часи надмірної вологості. В сівозміні чергуються такі культури: зернові – озима і яра пшениця, ячмінь, овес – цукрові буряки, кукурудза на корм, багаторічні та однорічні трави на сіно і випас. Грунти  потребують велику кількість органічних та мінеральних добрив. Обов”язковим є обробка посівів гербіцидами, а насіння – протруйниками.

                 Засновниками ТзОВ „Луга” є:

1.Ляснік Федір Васильович

2.Матвіюк Анатолій Миколайович

3.Дмитрук Олександр Миколайович

4.Мазур Юрій Євгенович

5.Зубчик Жанна Володимирівна

6.Васіга Галина Григорівна

7.Зеленько Микола Миколайович

8.Павлюк Марія Яківна

               Виробничу програму товариства здійснює одна рільнича бригада, одна тракторна бригада, дві ферми у с. Селець та с. Чесний Хрест, ремонтна майстерня, автопарк. На даний час автопарк товариства становить 21 одиницю тракторної техніки і 13 одиниць автомобільної, в достатній кількості причіпного інвентаря. Очолюють виробничі колективи керівники середньої ланки, які мають відповідну освіту та чималий досвід роботи.

              Господарство орендує землі пайовиків – 436 чоловік, що становить 1625 гектарів землі. Всього землі у товаристві – 1625 га, із них під ріллею – 1352 га  і під сінокосами – 273 га. У виробничій діяльності в середньому приймає участь 150 чоловік.

№	С/г культури	К-ть в га	У відсотках
1	Зернові	950	70,3
2	Цукрові буряки	200	14,8
3	Кукурудза	72	5,3
4	Багаторічні трави	71	5,2
5	Однорічні трави	59	4,4
6	Всього	1352	100

 

Таблиця 2  Структура посівних площ

 

 

 

Показники	2002	2003	2004	2005	2006
Зернові тонн	2587	2522	4313	3592	2054
Цукрові буряки	2990	2000	3479	5077	13061
Одержано телят	347	269	187	196	196
Одержано свиней	328	225	277	204	405
Молоко тонн	405,7	292,7	270,4	321,7	424,3
Одержано привісу ВРХ	77,2	69,3	69,8	64,7	67,3
В т.ч. свиней	8,2	7,3	6,9	12,2	67,7

 

Таблиця 3 Динаміка виробництва основних видів продукції

 

Показники	2002	2003	2004	2005	2006
Зерно	38	38	48	49	25
Цукровий буряк	199	210	348	425	522
Надій на корову	1330	1157	1069	2010	2383
Середньодобовий привіс ВРХ	240	230	360	270	294
Середньодобовий привіс свиней	160	140	150	151	313

 

Таблиця 4 Динаміка врожайності основних видів с/г культур і продуктивності тваринництва

 

                Продуктивність виробництва продукції рослинництва та тваринництва постійно збільшується. Так у 2007 році у товаристві одержано рекордний урожай цукрових буряків – 522 центнери з гектара. Позитивна динаміка розвитку обумовлена використанням сучасних технологій сільськогосподарського виробництва.

                В  товаристві з обмеженою відповідальністю „Луга” один із найвищих в районі рівень рентабельності і становить  26%. Середня заробітна плата працівників -  740 грн.

 

                  Товариство знаходиться у постійному розвитку. За останні роки  у  товаристві збудовано млин, є продовольчий магазин, пекарня, центр відпочинку. Поповнюється автотракторною технікою машинний парк господарства, вдосконалюються і розвиваються технології виробництва.

                 Тут працюють гарні люди, які знають і люблять свою справу. Окремі із них мають державні нагороди:

Косиняк Леонід – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Музика Микола – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Онишкевич Андрій – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Калашнюк Володимир – орден Трудової слави ІІІ ступеня

                 Історія нашого древнього села продовжується. Приходять нові покоління. Будують плани і перспективи  майбутнього. Село розбудовується, прикрашається.

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Література:

 

 

1.     Астрономи. Біографічний довідник. Київ: Наукова думка 1986.

2.     Астрономія. Серія « Дитяча енциклопедія» Харків: Фоліо 2005.

3.     А. Корсунь «Ім»я земне і небесне». Вісник N 11 2002 ( матеріали сайту).

4.     Газета «Волинська газета « 27.12.2007 р. № 96.

5.     Газета «Слово правди»  6.05.2010 р. № 33.

6.     Газета «Слово правди» 27.04. 2000 р. № 17.

7.     Газета «Слово правди»  3.01.2013 р. № 1.

8.     Історична довідка контори ТзОВ «Луга».

9.     Довідкові  матеріали настоятеля Свято-Троїцької церкви с. Селець.

10.                       Статистичні відомості про госпотарство  ТзОВ «Луга».

11.                       Спогади старожилів с. Селець, с. Чесний Хрест.

12.                       «Храми Волині» ( фотозбірник) Луцьк ВІСНИК 2004.

13.                       Дослідження учнів школи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Духовні скарби мого села

 

                           Православні храми – німі свідки слави нашої віри, розсіялись по всіх мальовничих куточках волинського краю і стали невід»ємною частиною нашої духовності і культури.

           Сьогодні милують людське око княжі собори та величні споруди монастирів, від яких віє древністю та лицарською відвагою мужніх предків. Не залишають байдужими наше серце і ті маленькі дерев»яні церкви та цвинтарні каплички, що тихесенько ховаються поміж столітніх дубів і ясенів.

          Храм – це духовний осередок села чи міста, що завжди згуртовував навколо себе православних віруючих. Усім своїм внутрішнім єством храм сповнений скорботних і радісних, покаянних і подячних молитв наших предків, він навіки об»єднує минулі і прийдешні покоління.. Символічно опускаючи небеса до землі, храм завжди нагадує нам про ті вічні християнські цінності: віру, надію, любов, які визначають долю кожної людини. Жодна церква у наших поселеннях не подібна одна на іншу, оскільки їхні будівничі, вкладаючи свій талант і вміння, щоразу прагнули створити  справжній шедевр, здатний перевершити своєю красою усіх попередників. « Храм навчає жити у родині, храм навчає соборності, у ньому твориться громада. Тільки вдуматися, наскільки це важливо для наших сучасників. Адже не секрет, що саме гординя, самолюбство, егоїзм намагаються витіснити з підвалин суспільного, родинного, сімейного життя надійні камені любові, злагоди, терпіння та жертовності і підмінити їх собою» -  так говорить  архієписком Володимир-Волинський і Ковельський Симеон.

         У своїй різноманітності православні храми відображають не тільки дух своєї епохи та її мистецькі смаки – їхня історія міцно переплітається з історією християнства на нашій землі.

         Відомо, що перша церковна організація на Волині була багато років пов»язана з іншим політичним центром – Великоморавською державою, християнізованою в 9 столітті рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм. Найвірогідніше, саме там слід шукати перші зразки нашого церковного зодчества – типу великоморавської храмової архітектури, який ділиться на дві гілки: одну з них представляють малі муровані церкви корабельного типу, а іншу – « ротонди»  - круглі за формою храми, що були розбудовані абсидами зі східної та західної сторін. На думку вчених, вони дали початок першим тризрубним дерев»яним храмам, які донині поширені в нашому регіоні. Прийшли ці святині на Волинь разом з учнями святого Мефодія Наумом та Гораздом, які жили та проповідували у нашому краї ( «Стара катедра» в селі Федорівка, що в передмісті Володимир-Волинського, Василівська церква у самому місті).

           Прийняття Київською Руссю у 988 році християнства мало неабияке значення для духовного, культурного та суспільного розвитку наших предків. Волинська єпархія,  очолена у 922 році болгарином Стефаном І, була однією з найголовніших після Київської митрополії завдяки розміщенню біля західних рубежів держави.  Все це спонукало останню виступати щитом руського православ»я  проти латинських посягань. Керуючись з архієрейської резиденції у Володимир-Волинському, вона охоплювала значну частину сучасної України.

            Володимир тривалий час був столицею Волинсько-Галицької держави, а це сприяло розвитку культури, просвітництва, духовності. В тяжкі роки монголо-татарської навали, наші предки на чолі із князем Данилом зберегли і розвинули православну віру. І коли в 1596 році  Володимирський єпископ Іпатій Потій підписав з Римом унію, то в боротьбі з католицизмом « тут було закатовано 12 тисяч православних віруючих, монахів і священників, що твердо стояли в православ»ї і не побажали змінити святої прадідівської віри»(«Храми Волині» Луцьк Вісник 2004).

           На прохання  гетьмана П. Сагайдачного, зусиллями Йова Борецького патріархом Єрусалимським Феофаном у 1621 році була відновлена українська православна ієрархія. Проте гоніння зі сторони католиків так і не дали відновити Володимирську єпархію, у 1625 році вона була приєднана до Луцької єпархії.

             Після другого поділу Польщі у 1793 році для Західної України і Білорусії була відкрита Мінська єпархія на  чолі з архієпископом Віктором (Садковським). З цієї епархії у 1795 році було утворено Волинське вікаріатство, центр якого знаходився у Житомирі. У 1799 році волинське вікаріатство набуло статус єпархії. Згодом, у 1891 році, у Володимир-Волинський призначено єпископом преосвященного Паісія (Виноградова) і утворено вікаріатство. Останнім вікарним Володимир-Волинським єпископом був преосвященний Мануїл, якого в 1943 році замучили в лісі і засипали в могилі, котру він сам собі викопав і з 1943 по 1996 рік єпископів у Володимирі-Волинському не було.

          З травня 1996 року Священний синод УПЦ  прийняв історично справедливе рішення про відродження найдревнішої кафедри  на Волині – Володимир-Волинської. Керуючими було призначено преосвященного Симеона з титулом єпископа Володимир-Волинського і Ковельського. На даний час справами єпархії керує преосвященний єпископ Володимир.

          Сьогодні Володимир-Волинська єпархія займає вісім районів північно- західної частини Волині. Вона складається з 12 благочинь, налічує 226 храмів, 4 монастирі, 220 священнослужителів. Тут діє 172 недільних школи з 5,2 тисячами учнів, Православний центр, Богословська студія, благодійні братства, регентська школа,парафіяльні бібліотеки, літній табір для дітей-сиріт ( «Храми Волині» Луцьк Вісник 2004).

             На високому березі тихоплинної річки Луга у селі Селець стоїть  Свято-Троїцька церква. Це місце віддзеркалює не тільки любов віруючих сердець до Творця і Спасителя, а й кращі прагнення наших людей, його святі почуття.  Це місце сповнене духом людської радості і горя, співчуття, ненависті, втіхи і страждань. Тут люди молилися і за першим покликом дзвону збиралися на захист віри.

 

Фото 1. Загальний вигляд Свято-Троїцької церкви с. Селець

 

      Учасники експедиційного загону Селецької загальноосвітньої школи вивчали історію місцевої церкви. В процесі знайомства з історичним минулим Свято-Троїцького храму зустрілися з настоятелем святині отцем Олександром. Він розповів, що перша згадка, яка збереглася з опису, складеного а 1895 році блаженної пам»яті отцем Никанором Абрамовичем, показує, що храм святого Архістратига Михаїла в селі Селець почав будуватися в 1821 році і закінчений у 1840 році дідичами, або, як їх називали, графами Селецького  «майонтку» Михаїлом (Коронним підчашим) і його сином Феліксом Чацьким з благословіння Преосвященного Стефана – православного єпископа Волинського і Житомирського, від якого  у свій час на це була видана храмозданна грамота від 24 травня 1826 року під номером 36.

        На даний час  Селецька церква – це цегляна  споруда на мурованому фундаменті у вигляді хреста на схід алтарем. Храм однопрестольний. Унікальною в цій місцевості є дзвіниця церкви. Вона знаходиться на цвинтарі, окремо від церковного приміщення і має вигляд мурованої стіни з чотирма вікнами, у яких підвішені дзвони. Довжина стіни  8,35 метра, висота – 4,5 метра.Дзвіниця побудована стараннями прихожан в 1790 році після приїзду в село митрополита Леона Кишки. На думку о. Олександра, дзвіниця побудована в католицькому стилі ( вплив сім»ї Чацьких).  Будівля добротна, збереглася до цього часу без явних ушкоджень.

Фото 2. Дзвіниця церкви в католицькому стилі

 

           У 1688 році на західній окраїні села було збудовано католицький костел світої Трійці ( повністю зруйнований у 1951 році). Костел діяв до 1939 року. Очевидці пригадують гарні образи в ньому, про які говорили, що ікони були намальовані Беатою Чацькою з роду Потоцьких ( 1758-1821) – досить відомою художницею-аматоркою, вишивальницею та господинею  палацу, образ якого зберіг нащадкам художник Наполеон Орда. Костел у 40-их роках минулого століття було повністю зруйновано і його залишками вимощено проїзжу частину долини річки Луга. У 1996 році при сприянні сільського голови Богославця Івана Петровича поляки встановили на місці костелу пам»ятний хрест.

 

         Мал. худ. Н. Орди   Селецький маєток

 

       До 1923 року православний храм носив назву Свято-Михайлівський, а з 27 квітня 1923 року згідно з резолюцією Високопреосвященного архієпископа Діонісія церкву перейменовано на честь святої Трійці з поданням храмової ікони «Святої Трійці під дубом Маврійським». Храм має довжину 28 метрів, ширину – 12 метрів і висоту 16 метрів.

         На церковному цвинтарі, розповідає о.Олександр, стоять три муровані хрести. Північний хрест побудований на місці  престола стародавньої, вже не існуючої церкви святого  Архістратига Михаїла.

                                     

Фото 3. Північний хрест. Місце, де знаходився престол першої церкви

 

Вона була побудована з дерева у 1676 році і перенесена в 1841 році на кладовище в урочищі «Дичина». Там ця церква, як каплиця, простояла до 1896 року і була знесена. На її місці збудували нову, Свято-Воскресенську церкву. ( Інформація  взята з опису священника Никанора Абрамовича і псаломщика диякона Іоанна Залуського).  Церкву на кладовищі збудував священник села селець Євстафій Іванович Тучемський своїми коштами і з допомогою парафіян. Про це є запис на престолі, який колись знаходився в церкві с. Селець. Престол цей на даний час переданий в користування Свято-Пантелеймонівському храму. На кришці престолу є напис:»Освятися сей жертовник Господа и Спаса нашего Исуса Христа во храме в честь святого воскресения  Господа и Спаса нашего Иисуса Христа во селе Селец при державе Благочестейшего Самодержавейшего Великого Государя нашего Иператора Николая Александровича и вся Руси по благословению високопреосвященейшего Модеста архиєпископа Волинского и Житомирского при настоятеле Селецкого прихода священника Євфстахия Тучемского  иже с женой своєю Фефаилой создан храм етот в лето от сотворенія мира ( 7406) от рождества же плоти бога слова ( 1898) месяца сентября в 20-ий день основан же храм в селе Селец».

           Село Селець є батьківщиною відомої вченої – професора математики, астрономії і філософії Олени Іванівни Полонської – надзвичайно талановитої людини. Довгожитель села Захарчук Ганна пригадує, як мала «Льоля» ( так називали Олену в дитинстві) бігала до православного храму, а мама відвідувала костел. Тато тим часом збудував на зарічній частині села  муровану школу, за що  в подарунок одержав іменну зброю ( шаблю).

               Досліджуючи історію церкви, члени експедитційного загону одержали цікаві відомості про церкву 20-их років минулого століття. Церква у власності мала майже 37 десятин  землі, із них орної – 30 дес. І луків -7 десятин. Із них 7 десятин церква завжди передавала для користування найбіднішим селянам села. Збереглася карта церковних земель станом на 1926 рік.

 

  Карта церковних володінь станом на 1926 рік           

 

        Збереглися дані про Селецьку парафію  цих часів.

 

Села	Кількість господарств	Населення		Разом
		чоловіки	жінки
Селець	71	262	292	554
Чесний Хрест	60	238	243	481
Мар»я Воля	22	83	89	172
Всього	153	583	624	1227
-євреїв	9	34	36	70
-католиків	20	79	81	160
-уніатів	25	98	112	210
-баптистів	2	4	3	7

Дані про населення парафії станом на 1925 рік

 

         Дохід із земель церква мала у розмірі 1200 злотих, заробітня плата священника становила 800 злотих, консисторія доплачувала йомук ще 400 злотих. Для порівняння наводимо відомість про те, що корова чи кінь в ті часи коштували від 600 до 800 злотих.

        Отець Олександр зазначив, що  з усією гіркотою в серці треба визнати, що минуле  20-те століття було найкривавішим в  історії православ»я. Дві світові війни, революція, поневолення Волині різними загарбниками наклали свій відбиток на наші святині. Великої руйнації зазнали наші храми в післявоєнні роки, коли гнітило душу радянське атеїстичне засилля. Проте храм святої Трійці у цій боротьбі вистояв, він ніколи не був закритим, зганьбленим і потоптаним, а завжди був відкритий для людей, для їх радощів і горя.

 

         Члени експедиційного загону школи,  досліджуючи історію церкви, провели опитування серед учнів, їх батьків і вчителів про їх ставлення до християнської моралі, до храму,  до віри в Бога.

            Один із учнів школи 8 класу роздумує про християнські моральні цінності у ХХІ столітті: «ХХІ століття – вік технічного прогресу, значних відкриттів. Людське життя наповнене різними захопленнями, розвагами, не завжди корисними. Молодим дуже легко розгубитися у виборі привильного шляху, адже стільки спокус: мобільні телефони, комп’ютери, телевізори з новими надпотужними антенами, з екранів яких часто лине бруд, пропагується насилля, несправедливість. Захопившись віртуальним життям, людина забуває про добро, справедливість, любов…

             А що ж буде далі? Адже майбутнє усього світу залежить від того, які моральні цінності пануватимуть сьогодні в наших серцях.

              Мої прадіди, дідусі, батьки і я  - православні християни. У нашому роді з покоління в покоління передається віра в Бога, Його Сина Ісуса Христа, уміння жити за їхніми заповідями. Їх не так уже й багато, вони лаконічно відображені у мудрій книзі Біблії. Я думаю,  що якби усі люди знали і, головніше, їх дотримувалися, то зла у світі було б набагато менше.

              Є заповідь, яка закликає: «Шануй батька свого і матір свою, щоб добре велося тобі, і щоб ти був довголітній». Хто ж у світі найрідніший за батька та матір? Вони єдині – це люди, які дали нам життя! Хочемо жити у любові й радості, у добрі та злагоді, то шануймо і поважаймо своїх батьків! Якщо ж ти не завжди слухняний та добрий, коли навіть у думціє щось негарне, то ти вже порушуєш цю заповідь. Якщо це так, то не питай, чому у тебе не складається так, як би хотілось.

             Ще одне золоте правило звучить так: «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви». Чи не завжди ми добримуємось його? Я впевнений, що ні. Людина занадто себе любить і не може правильно оцінити ситуацію, подивитися на седе збоку. Отже, учімося добре ставитися одне до одного, привітно розмовляти, любити і поважати, не кривдити ближнього.

               У посланні до Матвія є звернення: «Не судіть ближніх своїх, не судіть, щоб і вас не осудили», дотримуючись якого можна було б уникнути багато зла.Адже всі люди на землі різні, нема двох однакових, навіть близнята різняться звичками, уподобаннями, вадами. Ідеальних людей не існує, отже й самі не ідеальтні.

               Я добре запам’ятав притчу про слухняного і неслухняного синів, яка навчає бути слухняним і не боятися розкаятися у своїх гріхах, не ховати лихий непослух за добрими словами.

                Наш народ завжди був високодуховним, дотримувався заповідей Божих. Про це свідчать прислів'я: «Хто не працює, той не їсть», «Не одежа красить людину, а добрі справи», «Робиш добро, не кайся, робиш зло, зла й сподівайся», «Не копай яму іншому, бо сам у неї впадеш» і інші.

                 Християнська мораль заснована на Господевій науці, вічна, незмінна для всіх людей, у всі віки. Тож і у ХХІ столітті треба жити за законами Божими, тоді суспільство буде не лише технологічно розвинуте, а і високоморальне і духовнобагате.»

                  Молода мама ділиться своїми думками про значення церкви у її житті: «Церква для нашої сім’ї відіграє дуже важливу роль. Уже двадцять перше століття, а у хаті є ще старовинні образи на покуті та вишиті бабусині рушники. «Не робіть цього, он Бозя дивиться» так завжди навчала нас мама і бабуся, а зараз і я це приказую своїх донечці.

                  Хрестини, весілля чи, навіть, похорони – завжди звертались до церкви. Хрестини для сім'ї символізують приєднання людини до храму, до релігії, а шлюб – як благословення Боже на сімейне життя.

Фото 4. Таїнство вінчання

               

                 Двічі на рік усі члени сім’ї йдуть до сповіді, щоб очиститися від гріхів і прийняти Святе Причастя. Стало доброю традицією ходити до церкви сім'єю. І тепер уже й найменші  члени сім'ї теж відвідують храм Господній. Сім'я неодноразово надавала церкві фінансову допомогу для ремонту. Кожному справжньому християнину хочеться, щоб храм у селі був гарний, доглянутий. Саме тоді над жителями витає Божа Благодать».

               Де нам у теперішньому світі, сповненому гонитви за матеріальними благами, відшукати цю спрагнену гармонію душі і тіла?  Як нам, забувши про  меркантильні інтереси, зустріти Господа?

                Відповідь на це питання дає  нам Священне Писання, котре розповідає,  як перші послідовники Христа «...щодня однодушно перебували у храмі, хвалячи Бога».

 

Фото 5. Благословення випускників школи

 

               Вони, як безпосередні свідки Ісусового вчення, глибоко усвідомлювали, що храми є дійсно тим Домом Молитви, в якому щодня й щохвилини кожен віруючий здатний доторкнутись до Божественного Спасителя й зцілити  свої внутрішні недоліки та хвороби з допомогою благодаті, яка щедро дарується Ним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Література:

 

 

14.                       Астрономи. Біографічний довідник. Київ: Наукова думка 1986.

15.                       Астрономія. Серія « Дитяча енциклопедія» Харків: Фоліо 2005.

16.                       А. Корсунь «Ім»я земне і небесне». Вісник N 11 2002 ( матеріали сайту).

17.                       Газета «Волинська газета « 27.12.2007 р. № 96.

18.                       Газета «Слово правди»  6.05.2010 р. № 33.

19.                       Газета «Слово правди» 27.04. 2000 р. № 17.

20.                       Газета «Слово правди»  3.01.2013 р. № 1.

21.                       Історична довідка контори ТзОВ «Луга».

22.                       Довідкові  матеріали настоятеля Свято-Троїцької церкви с. Селець.

23.                       Статистичні відомості про госпотарство  ТзОВ «Луга».

24.                       Спогади старожилів с. Селець, с. Чесний Хрест.

25.                       «Храми Волині» ( фотозбірник) Луцьк ВІСНИК 2004.

26.                       Дослідження учнів школи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАЯВКА

на участь у районному конкурсі науково-практичних робіт учасників туристсько-краєзнавчої експедиції учнівської молоді

„Історія міст і сіл Волині” за 2013 рік

 

Напрямок експедиції: „Свята спадщина”

 

 

 

Відомості про конкурсанта:

 

        

Прізвище, ім”я по батькові:   Януш Валентин Олександрович

 

Число,місяць і рік народження: 10 травня 1994 рік

 

Клас:   9

 

Повна назва та адреса школи, телефон:

 

Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів с. Селець Володимир-Волинського району

Волинської області, тел. 93 8 12

 

Домашня адреса:  с. Чесний Хрест Володимир-Волинського району

 

 

 

Відомості про наставника:

 

Бігун Микола Миколайович

Рік народження: 1952

Місце роботи, посада: учитель історії Селецької ЗОШ І-ІІ ступенів

Контактний телефон: 93 8 12 ( роб.), 2 11 97 ( дом.)

 

 

 

                                 Директор школи:                          (Мазур В.М.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

 

Селецька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Районний конкурс науково-практичних робіт учасників туристсько-краєзнавчої експедиції учнівської молоді

„Краса і біль Волині”

 

Напрямок експедиції „Свята спадщина”

 

 

 

 

 

 

 

 

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО „ЛУГА”

 

 

     

 

 

                                                              Підготовив учень 8 класу

                                                              Ляснік Вадим Федорович

 

                                                              Керівник: вчитель історії             

                                                              Бігун Микола Миколайович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2011 рік

                     

 

 

 

 

 

 

        

 

З М І С Т:

 

 

1.     Вступ.

 

2.     З історії колективного господарювання.

 

3.     Яскраві особистості села.

 

4.     Товариство з обмеженою відповідальністю „Луга”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 З історії колективного господарювання

 

             „Кожному мила своя сторона”, – так говорить народна мудрість. І це справді. Бо де б ти не був, тебе завжди манить край, де ти народився, де виріс. 

 Подумки летиш на той луг, де босоніж бігав за метеликами; на річку, у якій ти ловив рибу;на поле, що хвилювалося пшеничними і житніми колосками. І все це осяяне ясним сонечком, омите рясним дощиком, овіяне легесеньким вітерцем. Саме таку місцину можна знайти на карті Волині.

             Пейзажну гаму доповнює невеличка річка Луга, яка своїми тихими водами омиває береги трьох сіл: Сельця, Чесного Хреста та Мар”ї Волі. Взимку вона спить, а влітку манить жителів своєю джерельно чистою водою і рибними багатствами .  Це ж не дивно, що тут постійно селяться лебеді, які плавають на воді разом із свійськими птахами і давно вже звикли до людей.

             Та найціннішим на цій території є родюча, в основному чорноземна земля, на якій люди вирощують багаті врожаї, випасають худобу.  Жителям є де і попрацювати і відпочити. Ще з весни тягне їх до поля, до ріллі, над якою  лине бадьора пісня жайворонка. Зранку до ночі лине музика тракторів, машин, які орють і сіють.

            Оживають луги. Зеленіє травичка, вмивається ранковими росами. Дні стають довшими. Кличе до себе поле,  буяє рясними житами і пшеницями, квітують голубі волошки і червоні маки.           

              Восени 1939 року в с. Селець ввійшли війська Радянської України. В честь цієї дати в селі було збудовано тріумфальну арку. Новостворену сільську Раду очолив місцевий житель  Кузьмич  Тарас. Було конфісковано і передано сільській Раді 830 десятин землі, млин, ґуральню, фабрику переробки вовни, сад, ставок, парк, пасіку.

              В кінці 1939 року у селі була створена ініціативна група по створенню колективного господарства.. Головою групи був обраний Юхно І.К. 18 січня 1940  року відбулися перші організаційні збори і було створено колгосп ім. Леніна. Сільськогосподарська артіль мала 1000 га орної землі і 43 селянські господарства. Діяло дві польові бригади. У колгоспі було 40 коней, 50 свиней, 40 корів, вівці, птиця, 40 вуликів. Весною 1940 року колгосп придбав перший трактор ХТЗ-ВАРЗ, першим трактористом був Голод Пилип Сергійович. За перший рік господарювання колгоспники одержали на трудодень 5 кг зерна, 5 крб грошима і 300 грам меду.

            По закінченню ІІ світової війни на території сіл сільської Ради було створено три господарства: колгосп ім.. Ворошилова у с. Чесний Хрест, ім.Комінтерну у с. Мар”я Воля і у с. Селець було створено колгосп ім. Кірова.

Головою колгоспу у Сельці було призначено Булавіна Олександра Кириловича. В той же час с. Чесний Хрест  перейменували у с. Ворошилове, а пізніше у Світанок.

 

            У грудні 1962 року разом із укрупненням району колгосп ім..Кірова було перейменовано у колгосп ім.. Димитрова. Площа орних земель становила 2802 га, сільськогосподарських угідь 1916 га, лісу, чагарників – 33 га, присадибних ділянок – 140 га, річкове плесо становило 180 га. Розгортається господарська робота: у 1958 році в с. Селець було  побудовано нині діючий сільський клуб, у 1968 році – сільську лазню, а в 1962 році було здано в експлуатацію нову типову загальноосвітню школу. Колгосп ім.. Димитрова спеціалізувався на мя”со-молочному тваринництві, виробництві зерна і цукрових буряків. Додатковими галузями було птахівництво та пасіка. До 1960 року діяла риболовецька бригада. У 1974 році колгосп було об”єднано з бубнівським господарством а в 1978 році - знову відокремлено. На чолі колгоспу став Максимчук Яків Степанович. У 1979 році було збудовано тракторний стан, на початку 80-их років – дороги з твердим покриттям в села Світанок та Мар”я Воля. Розпочався регулярний автобусний рух.

 

              Фото 1    Перші тваринницькі ферми у с. Селець

 

                   Проте у 80-их роках в суспільне і економічне життя  сіл сільської ради все більше вплітаються кризові явища: нерентабельність сільськогосподарського виробництва, низька якість робіт, низька заробітна плата, ускладнюється демографічна ситуація.

Рік	Кількість людей
	Селець	Чесний Хрест	Мар”я Воля	Всього
1963	663	285	97	1045
1991	445	240	74	759

 

Таблиця 1  Відтік сільського населення у міста

                   У 1991 році розпався Радянський Союз. 4 жовтня 1991 року на сільській Раді вперше замайорів національний прапор. Україна стала незалежною і самостійною державою. Настали роки випробовувань і розбудови молодої держави. Пройшли значні зміни і  в сільськогосподарському виробництві сіл Селець, Чесний Хрест та Мар”я Воля.

                1991-1993 роки для селян видалися особливо важкими. Занепад сільськогосподарського виробництва, відсутність  законодавчої та нормативної бази щодо ведення сільського господарства, земельного законодавства привели колгосп ім. Димитрова у кризовий стан. Доленосним виявився 1993 рік.   29 лютого 1992 року на зборах уповноважених колгоспників колгосп ім. Димитрова було перейменовано у  колгосп „Луга”. Проте це суттєвих змін у структуру колгоспного виробництва і  управління не внесло. Тому 13 березня 1993 року на зборах уповноважених колгоспників колгосп „Луга” було ліквідовано і створено селянську спілку „Луга” із своїм Статутом і найвищим органом управління  - Радою спілки. Очолив спілку Ляснік Ф.В.

           Ляснік Федір Васильович народився у 1964 році у с. Чесний Хрест. Після закінчення місцевої загальноосвітньої школи навчався у Володимир-Волинському технікумі сільського господарства по спеціальності механік с/г машин.  У 1994 році закінчив Київську сільськогосподарську академію Трудового Червоного прапора. Нагороджений Грамотою Міністерства сільського господарства.

              Голова спілки, її Рада постійно шукали найбільш ефективні форми господарювання та управління. Тому  14 листопада 1998 року знову ж таки на зборах уповноважених колгоспників селянську спілку „Луга” було ліквідовано і на її базі було рекомендовано створити сільськогосподарське  товариство з обмеженою відповідальністю „Луга”.  Лясніку Ф.В. було  доручено провести  юридичне оформлення товариства. Згідно розпорядження представника Президента України „Про реєстрацію сільськогосподарських підприємств” і на основі Закону України „ Про колективне сільськогосподарське підприємство” 28 січня 1999 року за № 17 Кабінетом Міністрів України було зареєстроване сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю „Луга”, як правонаступник селянської спілки „Луга”.

                  До складу господарства входить три населені пункти: с. Селець, с. Чесний Хрест, с. Мар”я Воля із загальною кількістю населення 720 чол. Об”єкти соціальної сфери, дирекція господарства знаходиться в с. Селець. Товариство має вигідне місце розташування.  До найближчої залізничної станції в с. Бубнів 5 км, до районного центру Володимир-Волинський – 11 км. і до обласного центру 75 км.

                 Переважна більшість земель – чорноземи і суглинки, які важко піддаються обробітку і у засуху, так і часи надмірної вологості. В сівозміні чергуються такі культури: зернові – озима і яра пшениця, ячмінь, овес – цукрові буряки, кукурудза на корм, багаторічні та однорічні трави на сіно і випас. Грунти  потребують велику кількість органічних та мінеральних добрив. Обов”язковим є обробка посівів гербіцидами, а насіння – протруйниками.

                 Засновниками ТзОВ „Луга” є:

1.Ляснік Федір Васильович

2.Матвіюк Анатолій Миколайович

3.Дмитрук Олександр Миколайович

4.Мазур Юрій Євгенович

5.Зубчик Жанна Володимирівна

6.Васіга Галина Григорівна

7.Зеленько Микола Миколайович

8.Павлюк Марія Яківна

               Виробничу програму товариства здійснює одна рільнича бригада, одна тракторна бригада, дві ферми у с. Селець та с. Чесний Хрест, ремонтна майстерня, автопарк. На даний час автопарк товариства становить 21 одиницю тракторної техніки і 13 одиниць автомобільної, в достатній кількості причіпного інвентаря. Очолюють виробничі колективи керівники середньої ланки, які мають відповідну освіту та чималий досвід роботи.

              Господарство орендує землі пайовиків – 436 чоловік, що становить 1625 гектарів землі. Всього землі у товаристві – 1625 га, із них під ріллею – 1352 га  і під сінокосами – 273 га. У виробничій діяльності в середньому приймає участь 150 чоловік.

№	С/г культури	К-ть в га	У відсотках
1	Зернові	950	70,3
2	Цукрові буряки	200	14,8
3	Кукурудза	72	5,3
4	Багаторічні трави	71	5,2
5	Однорічні трави	59	4,4
6	Всього	1352	100

 

Таблиця 2  Структура посівних площ

 

 

 

Показники	2002	2003	2004	2005	2006
Зернові тонн	2587	2522	4313	3592	2054
Цукрові буряки	2990	2000	3479	5077	13061
Одержано телят	347	269	187	196	196
Одержано свиней	328	225	277	204	405
Молоко тонн	405,7	292,7	270,4	321,7	424,3
Одержано привісу ВРХ	77,2	69,3	69,8	64,7	67,3
В т.ч. свиней	8,2	7,3	6,9	12,2	67,7

 

Таблиця 3 Динаміка виробництва основних видів продукції

 

Показники	2002	2003	2004	2005	2006
Зерно	38	38	48	49	25
Цукровий буряк	199	210	348	425	522
Надій на корову	1330	1157	1069	2010	2383
Середньодобовий привіс ВРХ	240	230	360	270	294
Середньодобовий привіс свиней	160	140	150	151	313

 

Таблиця 4 Динаміка врожайності основних видів с/г культур і продуктивності тваринництва

 

                Продуктивність виробництва продукції рослинництва та тваринництва постійно збільшується. Так у 2007 році у товаристві одержано рекордний урожай цукрових буряків – 522 центнери з гектара. Позитивна динаміка розвитку обумовлена використанням сучасних технологій сільськогосподарського виробництва.

                В  товаристві з обмеженою відповідальністю „Луга” один із найвищих в районі рівень рентабельності і становить  26%. Середня заробітна плата працівників -  740 грн.

 

                  Товариство знаходиться у постійному розвитку. За останні роки  у  товаристві збудовано млин, є продовольчий магазин, пекарня, центр відпочинку. Поповнюється автотракторною технікою машинний парк господарства, вдосконалюються і розвиваються технології виробництва.

                 Тут працюють гарні люди, які знають і люблять свою справу. Окремі із них мають державні нагороди:

Косиняк Леонід – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Музика Микола – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Онишкевич Андрій – орден Трудової слави ІІІ ступеня

Калашнюк Володимир – орден Трудової слави ІІІ ступеня

                 Історія нашого древнього села продовжується. Приходять нові покоління. Будують плани і перспективи  майбутнього. Село розбудовується, прикрашається.

             

                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА;

 

 

 

1.     Волинська газета, 27 грудня 2007 року  № 96

 

2.     Нарис  з історії с. Селець ( історичне дослідження учнів школи)

 

3.     Щоденник Булавінова О.К.

 

4.     Статистичні відомості про господарство ТзОВ „Луга”

 

5.     Історична довідка ТзОВ „Луга”